Сократ уже пережив небезпечні мандрівки, жив у художника й провів три незабутні місяці на Міжнародній космічній станції. Здавалося б, він заслужив на спокійне життя. Та доля має інші плани. На нього чекає світ, де люди вдають із себе когось іншого, де почуття потрібно репетирувати, а цілком порядній тварині можуть наказати поводитися як лиходієві. Сократ стане актором.
Нова професія, про яку його ніхто не запитував
Повернувшись до родини Смирнових, Сократ насолоджується звичним затишком, спостерігає за змінами у стосунках Дмитра й Катерини та мріє про вечори з Беллою. Аж ось Олександр Петрович повідомляє, що театральний режисер Павло Сергійович готує незвичайну виставу за участю живих тварин і хоче, щоб Сократ грав разом із собакою. Заради репетицій котові доведеться прожити в театрі приблизно два місяці.
Сократ приголомшений: він щойно повернувся з космосу, а ніхто навіть не запитав, чи хоче він ставати актором.
Перш ніж починається його театральна кар’єра, зникає Пуха. Родина марно шукає її, аж поки Сократ знаходить собаку прив’язаною до дерева: її затримав чоловік, який помилково вважає, що вона крала курей. Не маючи змоги звільнити Пуху, Сократ повертається додому й за допомогою її улюбленого м’ячика спонукає Олександра Петровича піти за ним. Собаку рятують. Сократ може без кінця нарікати на собак, але своїх товаришів у біді він не покидає.
Театр і його дивні мешканці
Сократ потрапляє в незбагненний світ закулісних коридорів, гримерних, майстерень, реквізиту, костюмів, світла та людей, які поспішають з однієї репетиції на іншу. Павло Сергійович вимогливий і відданий своїй справі. Його вистава розповідає про двох самотніх сусідів: чоловіка, якого грає Гліб, і жінку, яку грає Ірма. У кожного є домашній улюбленець. Сократ має зіграти невихованого кота чоловіка, а Ірмин пес Хічкок — улюбленця жінки. Спочатку сусіди сваряться через своїх тварин.
Але постійні зустрічі поступово перетворюють неприязнь на прихильність, і тварини допомагають двом самотнім людям знайти кохання.
Задум звучить чарівно, проте репетиції — зовсім інша річ. Сократ не розуміє, навіщо актори десятки разів повторюють ті самі розмови. Ще гірше, його роль вимагає поводитися агресивно й удавати любов до вигаданого господаря, який грубо з ним обходиться. Чому порядний кіт мусить прикидатися хуліганом? Поступово він дізнається, що акторська гра потребує поведінки, дуже далекої від власної натури, — непросте відкриття для істоти, яка надає перевагу щирості.
Хічкок — жвавий бігль Ірми, названий так після грандіозного домашнього погрому. Сократ вважає його розумним і винахідливим, і вони швидко стають друзями. Хічкок знайомить його з Тарантіно — літнім чорним котом, який живе в театрі вже тринадцять років і знає кожен коридор та потайний прохід. Дехто з працівників вірить, що в ньому живе дух колишнього художнього керівника; одна літня працівниця шанобливо називає його Костянтином Сергійовичем.
Сократ сміється із забобонів, але захоплюється авторитетом Тарантіно. Він також знайомиться із суворим охоронцем Захаром і доброю працівницею Антоніною Степанівною, яка любить тварин. Троє друзів досліджують будівлю та її приховані закутки.
Непроханий танцівник
Під час танцювальної вистави гастрольної трупи Сократ потай пробирається до глядацької зали. Спочатку він хоче лише подивитися. Він ховається під кріслами й захоплюється музикою та костюмами. Аж раптом його увагу привертає пір’їна на костюмі танцівника. Кіт вистрибує на сцену, кидається за нею й перетворює хореографію на імпровізоване котяче видовище. Глядачі сміються й аплодують, а виконавцям доводиться танцювати навколо нього.
Сократ у захваті, доки не усвідомлює, що працівники театру можуть не поділяти глядацького захоплення, і тікає. Він дізнається, що розважати публіку й слухатися режисера — не те саме.
Репетиції вимагають точності. Сократ має запам’ятати, коли стрибати, сідати, підходити до Гліба, протистояти Хічкоку й навіть нявкати. У найскладнішій сцені він мусить напасти на Хічкока, а пес — відступити, вдаючи жах. Вони вже друзі, але повинні зображати ворогів. Зрештою тварини опановують сцену. Гліб вигадує нове слово, поєднавши російські слова «кот» і «актёр»: «акотёр», тобто кіт-актор. Після котонавта Сократ здобуває ще одну незвичайну професію.
Театральна дисципліна раз у раз стикається з допитливістю. Сократ досліджує дахи й заборонені приміщення. Однієї ночі він пробирається до сусідньої гастрономічної крамниці, об’їдається м’ясом і ковбасами, а потім засинає просто серед харчів. Власник крамниці знаходить непроханого гостя, і Павлові Сергійовичу доводиться залагоджувати скандал. Справжньою трагедією Сократ вважає втрату доступу до делікатесів.
Кіт, який не полюватиме на мишей
Захар вирішує, що театральні коти мають відпрацьовувати своє утримання, ловлячи мишей у підвалі. Досвідчений мисливець Тарантіно не заперечує. Сократ відмовляється. Під час подорожі на Міжнародну космічну станцію він потоваришував із лабораторними мишами, особливо з Джоном Траволтою, і пообіцяв собі більше на них не полювати. Захар вважає це нехтуванням котячим обов’язком. Але Сократ воліє витримати його невдоволення, ніж зрадити дружбу, яка змінила його погляд на світ.
За його вихвалянням ховається справжнє співчуття, що виходить за межі тваринних інстинктів.
Новорічна вистава
Наближаються свята, і трупа готує не лише основну виставу, а й дитячу програму. Син Ірми Лука залучає Сократа та Хічкока до музичного номера за мотивами «Короля Лева». Лука грає Сімбу, Сократа перевдягають сурикатом Тімоном, а Хічкок стає бородавочником Пумбою. Обом тваринам не подобаються їхні безглузді костюми, але номер має шалений успіх. Лука співає й танцює, Хічкок підводиться на задні лапи, а Сократ зрештою видирається хлопчикові на плече.
Діти радісно вигукують, підспівують і не хочуть відпускати виконавців. Задоволений режисер жартома присвоює тваринам почесні звання й обіцяє святкову вечерю, яку Сократ вважає найпереконливішою формою визнання.
Дружба не обмежується роботою. У заміському будинку режисера Сократ і Хічкок знайомляться з козою Апельсинкою та потрапляють у чергове непорозуміння через їжу, взяту в сусідів. Тим часом наближається прем’єра головної вистави. Репетиції стають дедалі напруженішими, і після двох місяців кіт уже готовий виступати та водночас палко прагне повернутися додому.
Прем’єра
Довгоочікуваного вечора Гліб та Ірма хвилюються. Хічкок чекає біля своєї господині, а Павло Сергійович дає останні настанови. Зазирнувши з-за завіси, Сократ шукає рідних у переповненій залі. На мить йому стає страшно: невже вони забули? Аж ось він бачить Олександра Петровича, Тетяну Михайлівну, Дмитра й Катерину в першому ряду. Їхня гордість додає йому впевненості.
Він цілком поринає в роль. Його сутичка з Хічкоком викликає в залі вибух сміху. У сценах Гліба й Ірми комедія чергується зі щирим смутком. Їхні персонажі — самотні люди, які майже втратили надію знайти когось, хто їх зрозуміє. Спочатку здається, що тварини лише погіршують становище, але постійні сварки й зустрічі поволі розкривають почуття сусідів. Глядачі сміються, завмирають, а потім витирають сльози.
Сократ так захоплюється публікою, що забуває одне ретельно відрепетируване нявкання; Гліб допомагає йому оговтатися.
Нарешті герой Гліба пропонує героїні Ірми одружитися. Сусіди знаходять кохання завдяки улюбленцям, які звели їх разом. В останній сцені світло гасне, і над сценою з’являються штучні зорі. Сократ і Хічкок сидять поруч біля краю сцени, а Гліб та Ірма, тримаючись за руки, співають пісню, написану для вистави. Навіть Сократ зворушений. Глядачі встають, з’являються квіти, театр наповнюється оплесками, і звідусіль лунає «Браво!». Кіт став справжньою зіркою сцени.
Остання завіса
Після вистави він повертається додому з родиною, лежить на колінах у Катерини й розмірковує про два місяці театрального життя. Він зрозумів, скільки праці стоїть за виставою та як вигадані історії можуть розкривати справжні почуття. Він знайшов друзів, наробив клопоту й допоміг цілій залі незнайомців сміятися та плакати. Люди часто кажуть, що весь світ — театр, а люди в ньому — лише актори. Сократ має власний висновок: увесь світ — театр, а люди в ньому — коти.
«Браво, коте Сократе! Театральні пригоди» — дотепна й тепла історія про творчість, дружбу та дивовижну здатність тварин зближувати людей. Очима пустотливого кота-філософа вона показує і закулісну комедію, і силу почуттів, яку пробуджує добре розказана історія.