Наодинці з ворогом

Якщо перетворити п’ятницю на день самоаналізу, то й заторів можна не помітити.

Веніамін Багін уже другу годину розмовляв сам із собою, не побоюючись, що люди в сусідніх автомобілях запідозрять його в божевіллі. У наш час це звичайна річ: усіляких пристроїв вистачає. Іноді дивишся — йде людина вулицею й сама із собою балакає, придивишся — у вусі навушник, а на грудях теліпається крихітний мікрофон.

Але у Вені справа була інша. Він вирішив сам себе повиховувати, а заразом і похвалити.

— Ну що, брате, вітаю тебе. Молодець, два тижні — це вже солідний термін, хоча й недостатній, щоб назавжди позбутися шкідливої звички.

— Хм! — хмикнув внутрішній голос. — Навіщо це маскування? Сам не відчуваєш, як фальшиво звучить? «Шкідлива звичка!» — саркастично промовив він. — Кажи прямо: щоб зав’язати з бухлом.

— Ну, нехай буде так! — погодився Веніамін. — Алкоголь є алкоголь. Суті питання це не змінює.

— Ще й як змінює, — заперечив внутрішній голос. — Алкоголь — це для дамочок, а шкідлива звичка — для джентльменів, які випивають за вечерею келих червоного сухого й викурюють перед сном кубинську сигару. А в тебе саме бухло. Бо ти — ненажерлива свиня. Жереш горілку, доки не відключишся.

— Легше! — гримнув Веня. — Не «жереш», а «жер».

— Побачимо, — усміхнувся опонент. — Два тижні, хоч як би ти бундючився, — це не термін.

— Ну, знаєш, — роздратовано сказав Веніамін, — для мене це велике досягнення.

— Теж мені знайшов чим пишатися! — з’їхидничав внутрішній голос. — Через рік подивимося на тебе й тоді підіб’ємо підсумки. Зарано ти про досягнення заговорив.

Багін і не помітив, як опинився біля шлагбаума. Припаркувавши машину, він піднявся до своєї квартири. Наспівуючи, увійшов до передпокою, роздягнувся й попрямував просто на кухню. Відчинивши двері, він здригнувся: там сидів, та ще й на його місці, нахабно розвалившись, якийсь чоловік.

— Ви хто? — Веніамін роззявив рота. — Як ви сюди потрапили? Хто дозволив вам перебувати в моїй квартирі?

— Веню, — похмуро всміхнувся непроханий гість, — у тебе що, зовсім дах поїхав? Подивися уважно. — Він провів долонею перед власним обличчям і запитав: — Не впізнаєш?

— Ну, обличчя, звісно, знайоме, — зам’явся Багін, — але… що ви тут робите?

— Те саме, що й ти. Я ж без тебе сюди не потрапив би. Де ти, там і я. Ти сам виявив бажання зі мною поговорити й балакав зі мною в машині понад дві години.

— То це ти, негіднику? — ахнув Веніамін.

— Ну який же я негідник? — знизав плечима внутрішній голос. — Ми ж друзі…

— Який ти мені друг? Ти провокатор! — відчайдушно закричав Веня.

— Оце так маєш! — похитав головою гість. — Та що ж я тобі поганого зробив, дурна твоя голово?

— Замість того щоб підтримати мене, ти почав шмарклі розпускати: мовляв, два тижні — це не термін, поживемо — побачимо й так далі.

— Тобі на роботі фальші бракує? — заперечив внутрішній голос. — Ходите там, усміхаєтеся один одному, а самі готові горлянки перегризти. Хочеш, щоб і я тобі брехав, як сивий мерин? Чи все-таки правда потрібніша?

— Ну, загалом, краще правда, — похнюплено відповів Багін. — Фальші в житті й справді вистачає.

— От бачиш! — усміхнувся чоловік. — Ти даремно так негативно реагуєш на мої зауваження, усе добре, Веніаміне! Два тижні протримався — і чудово. Але розумієш, у чому проблема? Зовсім без спиртного не можна. Сам бачиш, яким ти став дратівливим, запальним, сьогодні шефові почав грубіянити. Добре, що вчасно схаменувся, а то, чого доброго, і звільнять. Ти заради чого кинув пити? Щоб з роботи не вигнали, правда?

— Та не тільки. Хочу одружитися, сім’ю створити, щоб усе як у людей. Розумієш?

— Розумію. Але з такими нервами довго не проживеш! Треба підлікуватися.

— На що ти натякаєш, сволото? — вибухнув Веніамін. — Що означає «підлікуватися»?

— А те й означає, що сьогодні п’ятниця. Можна трішки того… промочити горло. А то ти вже хрипиш, як дикий вепр.

— А якщо завтра мені буде зле? — замислено промовив Веня.

— То багато не пий, — усміхнувся Багін-2. — А якщо й перебереш, нічого страшного: попереду два вихідні, відлежишся, кефірчиком відіп’єшся, сметанкою від’їсися. Усе буде гаразд.

— Ні, — рішуче відповів Перший Багін, — краще не починати.

— Та годі тобі, — заусміхався гість. — Великої пляшки не бери, візьми двісті п’ятдесят грамів…

— Наче ти не знаєш, — сказав Веня, — як тільки за комір потрапить, однією пляшкою не обійдеться. Тим паче, — він кивнув на підлогу, — супермаркет на першому поверсі. Хоч залийся! Горілку до одинадцятої продають…

— Може, усе-таки пропустимо маленьку? У тебе ж он у холодильнику ікорочка стоїть, солоні огірочки, грибочки. Подумай, це ж світова закуска! Ну чого ти боїшся? Та з такою закускою й похмілля не буде.

— Думаєш? — жалібно спитав Веня.

— Та що тут думати? — розвів руками внутрішній голос. — Упевнений. Беремо маленьку пляшечку й тихо, спокійно, не поспішаючи, вживаємо. Ну згадай, як це класно. Випив — і всі проблеми геть. Сиди й кайфуй. Увімкни телевізор, дивися Якубовича, сьогодні ж п’ятниця — «Поле чудес». Ну? Ідемо?

— Ну гаразд, ходімо! — погодився нарешті Багін. — Але тільки одну.

— Одну-одну, безумовно одну, мій дорогий! Навіщо нам дві?

Багін підійшов до вішалки, повільно надягнув пальто, кепку й раптом блискавично роздягнувся, жбурнув одяг у куток і повернувся на кухню. Гість — за ним.

— Згадав, — тяжко зітхнув Веня, — лікар сказав, що важливо в перший місяць навіть не куштувати. Усе піде нанівець.

— Ой! Я тебе благаю, — хихикнув внутрішній голос. — Чого ти на лікаря посилаєшся? Ми ж йому нічого не скажемо. Він і знати не буде. Теж мені знайшов авторитет — лікар. Думаєш, лікарі не бухають? Вони тільки говорять, що це шкідливо, а самі п’ють, як коні на водопої. Ну скажи чесно, ти хоч раз бачив лікаря, який не п’є?

— Згоден, але зараз ідеться про моє здоров’я, а не про лікарів-алкоголіків. Розумієш ти це? — підвищив голос Багін Перший.

— Та не галасуй так. Що станеться з твоїм здоров’ям від однієї пляшки? Ти що, такий слабак?

— Я хочу раз і назавжди позбутися цього лайна, — закричав Веня. — Ти це можеш зрозуміти? Куди ти мене штовхаєш? Я впевнений, що маленькою пляшечкою це не закінчиться! Я хочу стати вільною людиною! Незалежною.

— Що це за свобода така й уявна незалежність, якщо ти навіть випити не можеш, якогось лікаря злякався?

— Нікого я не злякався, — дивлячись в одну точку на підлозі, відповів Веніамін. — Це не страх, це сила волі.

— Не сміши мене, братухо. Яка сила волі, про що ти говориш? Де вона, твоя сила волі? На язиці. Давай вставай. Ходімо до магазину. Відчуй себе незалежною людиною. Як можна відмовляти собі в задоволенні? Ти ж хочеш випити? Кажи!

— Хочу, — закивав Веня.

— От бачиш! Це і є свобода й незалежність. Хочеш — налий і випий!

— Добре, умовив, — погодився нарешті Веніамін. — Ходімо.

Вони разом вийшли з під’їзду й попрямували до входу в магазин. Автоматичні двері розчинили свої крила, і звідти вивалився п’яний як чіп чоловік із двома пляшками горілки.

— О, братва! Випити хочете? Пригощаю…

Чоловік спіткнувся й упав на спину, рятуючи пляшки в руках. Багін скривився й зупинився. Внутрішній голос підштовхнув його в спину й сказав:

— Ну чого ти зупинився? Сміливіше, брате!

Веніамін увійшов до магазину й попрямував просто до винно-горілчаного відділу. Там він знайшов пляшечку на двісті п’ятдесят грамів і підійшов до касира. Оплативши покупку, вийшов надвір. Чоловік усе ще лежав перед магазином. У цю мить під’їхав автомобіль із проблисковими маячками. Із нього вийшли двоє поліцейських, допомогли чоловікові підвестися й сісти в автомобіль. Багін попрямував до свого під’їзду. На півдорозі до нього підійшла неохайна жінка невизначеного віку. Від неї тхнуло спиртним.

— Любий, — сказала вона, — десятки не знайдеться? На їжу.

— Мамо, — сказав Багін, — яка їжа? Скажи, що хочеш догнатися!

— Та ні, ну це справа свята, само собою, але й поїсти хочеться.

— Давай куплю тобі пиріжків, — Веніамін махнув у бік кіоску з випічкою, що стояв неподалік.

— А грошей даси? — витиснула із себе жінка.

— Ні, грошей не дам. Ти вже п’яна, а що буде далі?

Внутрішній голос пожвавився:

— Кинь ти цю бомжиху, ходімо додому. Навіщо ти з нею возишся?

— Замовкни! — гримнув на нього Веніамін.

— Ну тоді на біса мені твої пиріжки! — розв’язно розреготалася жінка. — Сам їх жер, жлобе! Жаднюга-яловичина! Пожалів бідній жінці на випивку. Тьху на тебе…

— Я ж кажу тобі: ходімо додому, вип’ємо, розслабимося, — дзижчав Багін-2.

— Я жаднюга? — голосно вигукнув Багін і повторив: — Я жаднюга? — Він витягнув із кишені пляшку й, високо піднявши її над головою, крикнув: — Дивися сюди! — І щосили вдарив пляшкою об асфальт.

Жінка ледь не знепритомніла.

— Ти що виробляєш, чоловіче? Ти хворий?

— Так, я хворий! — сказав Веніамін.

Внутрішній голос завмер від подиву й за кілька секунд промовив:

— Ти збожеволів, друже!

— Ні, — відповів Багін. — Я більше не хочу з тобою розмовляти. Ти мені більше не друг. Прошу тебе, замовкни. Сьогодні я зрозумів, що ти мій справжнісінький ворог. Ти мене занапастиш. Хочеш стати моїм другом — вимагаю до кінця року зі мною не розмовляти. Усе.