Ігнат Семенович Безуглов не надто довіряв телефонним дзвінкам — «поговорить-поговорить, а наступного дня забуде». Тому він заздалегідь розіслав усім рідним листівки-запрошення на свій ювілей. Жарт сказати — вісімдесят років!
— Ніколи б не подумав, — ніяково казав Ігнат Семенович Люсі, помічниці із соціальної служби, — що доживу до таких літ, а воно бач як…
— Ой, Семеновичу, — усміхалася Люся, — вам ще жити та жити. Міцний чоловік, ми ще й на вашому столітньому ювілеї погуляємо.
Старий нічого не відповів, прикурив сигарету й жадібно затягнувся. Від Нового року Безуглов курив п'ять сигарет на день — так порадив лікар. Так і сказав: «Діду, я не вимагаю, щоб ти зовсім кинув курити, знаю, все одно вже не кинеш, але наполегливо рекомендую скоротити кількість викурених за день сигарет до мінімуму. Давай спочатку зупинимося на п'ятьох…».
Ігнат Семенович не став сперечатися з лікарем (уперше зустрів такого, що не забороняв курити цілковито). Старий суворо дотримувався домовленості, а саме куріння перетворилося на незвичайну насолоду. Це як спрага: чекаєш, чекаєш, чекаєш, а потім нарешті дістаєшся джерела й п'єш так, що, здається, до кінця життя не нап'єшся.
Старий пригадав, як хлопчаком у лісі відстав від своїх приятелів-грибників і заблукав. Понад три доби блукав лісом і, грішним ділом, думав, що там навіки й залишиться. А тут, як на зло, ані струмочка, ані джерельця, ані річечки. Хлопчина вранці проводив рукою по траві й злизував із долоні росу. А коли на четверту добу вийшов до річки, пив так довго й так багато, що в якусь мить йому здалося, ніби річечка почала міліти. Уздовж неї Ігнат і вийшов до незнайомого селища. Виявилося, там уже про нього знали й одразу повідомили куди слід. Незабаром за ним приїхали односельці. Діставши прочухана від суворих батьків, син ще довго не мав права ходити по гриби та ягоди.
Ігнат Семенович завчасно зняв із картки через банкомат майже всі гроші (слава Богу, навчився набирати клятий пін-код). Люся сміялася:
— Семеновичу, до вашого дня народження ще цілий місяць, а ви вже всю готівку зняли. Куди поспішаєте?
— Поки дають, треба брати, — зауважив старий.
Люся дзвінко розсміялася:
— Ну ви й жартівник, Семеновичу! Банкомат цілодобово видає гроші. Коли завгодно підійшли та зняли.
— Не хочу ризикувати, Людмило, — зітхав старий.
— Та чим же ви ризикуєте? Думаєте, гроші закінчаться?
— Усяке буває, — знизав плечима Безуглов. — Я ж людей запросив душ із двадцять, а в них там, у тих банкірів, візьми та й станься якась криза — і все. Люди прийдуть, а стіл порожній. Як я їм в очі дивитимуся? Краще заздалегідь потурбуватися.
— Ну, дивіться самі, — погодилася жінка. — Вам вирішувати. Тільки нічого не купуйте надто завчасно: у продуктів є термін придатності, та й ближче до дня народження точно знатимете кількість гостей…
— Кількість і зараз відома, — заперечив старий. — Я ж чужих не кличу, тільки своїх. Діти, онуки, дружина брата теж, мабуть, з онуками прийде. Загалом буде душ із двадцять. Льоньку-баяніста покликав, без нього ніяк: співатимемо й танцюватимемо.
— А навіщо вам баян? — здивувалася Людмила. — У вас же музичний центр є.
— Та ну його до біса, — махнув рукою старий, — він горлає, гримить, торохтить — нічого не розбереш, а під баян ми самі співатимемо, — мрійливо відповів Ігнат Семенович і, підморгнувши жінці, додав: — Велика різниця. Знаєш, люба, які ми пісні знаємо! Душевні — жоден центр таких не зіграє.
— Ігнате Семеновичу, а хто готуватиме до столу? — запитала Людмила.
— Сусідка, — Безуглов кивнув у бік вікна. — За три будинки від мене живе Зінка. Вона мені й на поминки готувала, коли я Нюру свою ховав. І на сороковини, і на роковини. Чудова куховарка. У неї все так спритно виходить, та ще й смачно. Люди були дуже задоволені…
— Ви вже з нею домовилися?
— Ще ні, — похитав головою старий, — але вона жінка безвідмовна, допоможе. Ближче до дня народження поговорю.
— А от із цим краще домовитися заздалегідь. Бо знаєте, як буває? Настане час, а вона кудись поїде — у відпустку чи…
— Та яка їй відпустка? — перебивши, розсміявся Ігнат. — У неї дві корови й коза. Повен двір курей, гуси. Ні! Зіна прив'язана до господарства. Я ж інколи їй теж допомагаю, коли до міста їде. Годую курочок, гусочок. Дружимо ми з нею. Гарна ба… жінка, чуйна.
— Сама живе? — запитала Люся.
— Сама, — кивнув Ігнат. — Теж чоловіка поховала, діти по містах роз'їхалися. А за містом нині хто живе? Самі старі. Але діти приїжджають. Нечасто, щоправда, та зрідка навідують стареньку. Вона їм телефонує: приїдьте, хоч сметанки, масельця, яєць візьміть. А вони сміються: та в нас тут у супермаркеті цього добра… Словом, не переконаєш.
Старий махнув рукою й надовго замовк. Люся не стала відволікати підопічного від роздумів і тихенько вийшла з дому. Ігнат Семенович щось бурмотів собі під ніс, жестикулював, кілька разів перехрестився. «Скільки ж мені ще відміряно? — подумки питав себе. — Дивна істота людина. Коли народилася — не пам'ятає, коли помре — не знає. Та як же швидко промайнув час, збожеволіти можна. Здається, ось тільки босоніж бігав, потім школа, армія, ліспромгосп, весілля, діти, онуки… Озирнутися не встиг, а вже вісімдесят. Скажи мені хто-небудь, що колись святкуватиму таку страшну цифру, — не повірив би. Хоча люди й по сто років живуть. Недарма ж російське слово «человек» складається з двох частин: «чело» і «век». «Чело» — голова. А «век» — скільки тій голові сидіти на плечах. От і виходить, що Бог відвів кожному з нас вік, тобто сто років. Ну, а те, що ми не дотягуємо до ста, то тут самі винні. Ось, наприклад, — старий кивнув на пачку сигарет, — навіщо мені ця зараза? Розуму не збагнути: сімдесят років дихаю цією гидотою. А це Мишко, царство йому небесне, тоді на риболовлі підбив: мовляв, та спробуй, нічого страшного. Спробував — і що? Досі відчепитися не можу, тьху…»
Ігнат потягнувся до пачки сигарет, та, глянувши на годинник, відсмикнув руку — зарано. Час наступної порції «отруєння» (так він сам називав свою шкідливу звичку) ще не настав.
Старий приліг на диван і заплющив очі — останнім часом дедалі частіше влаштовував собі вдень так звану «тиху годину». Та година щоразу тривала по-різному. Іноді вистачало пів години, а іншим разом спав півтори-дві. Та в обох випадках після сну старий уставав бадьорим. Випивав кухоль чаю й ішов на подвір'я: влітку косив траву, полов город, восени підмітав опале листя, взимку розчищав двір від снігу, навесні обрізав дерева й кущі, готував їх до врожаю. Словом, сидіти без діла не було коли, та й невигідно. Занедбаєш подвір'я — потім важко надолужити. Клопоти у власному будинку накопичуються дуже швидко. Мов снігова куля: один чіпляється за інший, усе нашаровується, трохи дав слабину — і все, клич помічників, сам не впораєшся. Замолоду міг працювати від зорі до зорі, та минули ті часи. Іноді й хочеться розгулятися, а організм опирається, пригальмовує: мовляв, схаменися.
«Тепер треба діяти обережніше, — міркував старий. — Гостей чекаю, не перевтомлюйся. Незручно буде, якщо люди замість ювілею потраплять на поминки. Он як у коваля Івана вийшло: зібрав усю рідню на день народження, а за день до свята віддав Богові душу. Люди понаїхали з квітами, подарунками, піснями, а тут жалоба. Утім, нічого страшного не сталося: поховали, сіли поминати. Поїли, попили та роз'їхалися. Ніхто особливих незручностей і не відчув. Зате яка економія — гостям пощастило, вдруге їхати не довелося».
Ювіляр випадково знайшов у місцевій газеті оголошення: «Прикрасимо ваше свято повітряними кульками». Ідея Семеновичу дуже сподобалася. Він зателефонував за вказаним номером, спершу хотів від затії відмовитися — ціну заломили, але врешті вдалося сторгуватися. За день до ювілею приїхали молоді хлопці й розвісили по всіх кутках будинку різнокольорові кульки. Вийшло гарно.
«Дітлахи зрадіють, — подумав Ігнат Семенович. — Ми теж у дитинстві кульки надували, а потім лускали їх, дівчата жмурилися й верещали, а ми демонстрували свою хоробрість: мовляв, дивіться, хлопці нічого не бояться».
У день народження Семенович підвівся рано. Зсунув столи докупи, накрив їх ажурною клейончастою сліпучо-білою скатертиною, з одного боку поставив довгу лаву, з другого — розставив стільці. За пів години прийшла й сусідка Зіна.
Порахувавши місця, вона запропонувала сусідові:
— Може, ще кілька стільчиків додати? Казав, гостей буде двадцятеро, а я нарахувала вісімнадцять місць.
Ігнат усміхнувся й махнув рукою:
— А лава навіщо? Помістяться.
— Та чого ж їм штовхатися? Давай принесу ще два стільчики, не завадять.
— Не хвилюйся так. Якщо місця не вистачить, зателефоную, хлопців до тебе пошлю. Слухай, може, ти все-таки до нас приєднаєшся? А то якось незручно: всі гулятимуть, а куховарку випровадили.
Зіна розсміялася:
— Та хто ж мене випроваджує? Я сама піду. Ні, Ігнате, у тебе тут усі свої зберуться, рідня. Що мені там робити? Гуляйте вже без мене.
— Незручно якось, — розвів руками старий.
Зіна встановила на краю стола м'ясорубку й скомандувала:
— Крути м'ясо, це чоловіча робота. А я поки картоплю почищу.
Робота закипіла. До обіду все було готове.
— На стіл поки не подаватимемо, — сказала сусідка. — Гості почнуть збиратися, тоді й накриєте.
— Так-так, — закивав Ігнат. — Я попросив дочку, вона з онуками має приїхати раніше, до третьої. От із нею все й накриємо. Гостей чекаю на четверту. Упораємося. А ти все-таки подумай, приєднуйся до нас.
— Побачимо, — ухильно відповіла Зіна. — Із господарством упораюся, може, заскочу на годинку.
Першою зателефонувала дочка Клавдія.
— З днем народження, татусю! Бажаю тобі щастя, здоров'я й довгих років життя.
— Дякую, донечко, дякую. Ви далеко?
— Тату, пробач заради Бога, не зможу сьогодні приїхати. У чоловіка температура, «швидку» викликали. Куди тут їхати? Не ображайся, ми потім якось приїдемо, привітаємо тебе.
Батько тяжко зітхнув.
— Головне — здоров'я. Передавай Гриші вітання…
За двадцять хвилин пролунав дзвінок від Миколи, старшого сина:
— З днюхою, тату! Як ти там? Здоров'я, щастя, гарного настрою!
— Дякую, дякую, Колю! Не запізнюйтеся, чекаємо…
— Тату, тут така справа, — винувато промовив син, — мене на роботі завалили справами. Вибач, сьогодні не зможу приїхати. Чесне слово…
— А Люба? Вона хоча б приїде? Моя улюблена невістка…
— Не зможемо ми, — сказав Микола. — Любі сьогодні треба звіт здати. Якщо не здасть, матиме великі неприємності. Начальник пригрозив, аж до звільнення. Прошу, не ображайся… Так вийшло. Наступного тижня заїдемо. Привітаємо, подарунок і все таке… Не образишся?
— Що вдієш, — сумно відповів Ігнат. — Розумію. Ну, давай, щасти вам.
Наступна відмова надійшла від онука Петі.
— Діду, не виходить у нас приїхати. У Свєтки сьогодні заняття, вона не може пропустити. Викладач — звірюка. Суворо попередив: хто сьогодні пропустить лекцію, на іспити хай не розраховує.
— Ну, а ти? — запитав дід.
— А що я? Я ж вожу її до університету й там чекаю. Лекція о шостій вечора. Усе це затягнеться годин до дев'ятої-десятої. А потім куди вже їхати?
— Бажаю вам успіхів, діти, — сказав Ігнат і поклав слухавку.
Дружина брата Марина овдовіла три роки тому. Від дня похорону чоловіка приїздила в гості разів два-три. Посидить пів години — і збирається додому. До ладу жодного разу й не поговорили. Цього разу Марина зателефонувала й повідомила, що погано почувається, їй, мовляв, не до свят. Побажала Ігнатові здоров'я, щастя, добробуту, на тому розмова й закінчилася.
До п'ятої вечора зателефонувала Зіна:
— Ну, як ти там? Стільців вистачило?
— Вистачило, — усміхнувся Ігнат і пожартував: — А кому не вистачить, килимок біля столу постелю.
— Ой, який жартівник, — розсміялася Зіна. — Клава приїхала?
— Клава чоловіка лікує, — відповів старий. — Сказала, потім приїде.
— А Коля?
— Коля працює.
— А хто ж там у тебе? Молодь? Онуки?
— Онуки навчаються, — відповів Ігнат.
— Баяніст хоч прийшов?
— Телефонувала його дружина, сказала, що сьогодні він нетранспортабельний.
— Що з ним?
— Від ранку був у когось на хрестинах, упився до нестями, ледве додому дістався та ще й баян десь забув.
— А з ким же ти там святкуєш?
— З Кексом! Приходь, Зін. Будь ласка.
— Іду-іду! Зараз із живністю впораюся й прийду.
Кота Кекса Ігнат підібрав п'ять років тому на подвір'ї районної лікарні. Кошеня ув'язалося за Ігнатом — біжить, нявчить, наче це старий забув його нагодувати. Семенович поклав кошеня в сумку й приніс додому. Прижився той дуже швидко: вночі спав, згорнувшись клубочком, біля Ігнатового ліжка. А коли господар працював на подвір'ї, кіт видирався на паркан і пильно стежив за годувальником. Чорний, мов смола, з білою маніжкою та в білих шкарпеточках, кіт відчував, що старий його любить. Упіймавши здобич, Кекс приносив на поріг то мишку, то пташку й звітував перед господарем, мовляв, дивись, я теж не даремно хліб їм.
— Ах ти, розбійнику, — докоряв йому старий.
За котом потрібне було око та око. Ніяк старий не міг відучити його лазити по столу. Варто було тільки випустити з уваги, як він уже видирався на стіл і влаштовував там інспекцію. То до коробки з ліками залізе, то серветки на шмаття порве, то цукорницю перекине. Але старий усе пробачав своєму улюбленцю, а той, мабуть, розумів, що суворого покарання не буде, і повторював свої витівки знову й знову.
От і сьогодні, поки Ігнат розмовляв телефоном, Кекс застрибнув на стіл і, зсунувши кришку зі сковорідки, дістався до котлет. Помітивши це неподобство, Ігнат махнув рукою та промовчав. Сів на чолі столу й узявся спостерігати за своїм єдиним гостем.
Зайшовши на кухню, Зіна сплеснула руками й обурено вигукнула:
— Ти тільки подивися, що робить цей паразит! Ігнате, ти що, не бачиш? Твій бандит котлети жерe! А киш, негіднику!
Кіт на слова сусідки й не думав реагувати. Кинув побіжний погляд на схвильовану жінку й продовжив свою ювілейну вечерю.
— Не кричи на нього, — спокійно сказав Ігнат, — я йому дозволив. У нього теж ювілей. П'ять років живе в мене. Я йому свій день народження призначив. Разом і святкуємо.
— Я б свого вбила за такі витівки, — насупила брови Зіна.
— Ой, Зіно, припини, — махнув рукою Ігнат. — Наче я не знаю, як твій Макарич краде в тебе сметану. І досі живий.
— Я свого від столу відучила… Ну гаразд, чого це ми про котів заговорили? Де твої гості?
Ігнат знизав плечима, зітхнув:
— Марнота марнот, Зінаїдо. Усі зайняті, видно, не судилося.
— Що кажуть?
— Сказали, на дев'яносторіччя неодмінно приїдуть, — пожартував ювіляр. — А що для нас десяточка? Пролетить, мов пташка над головою. Ну що, Зін, по чарочці?
— Наливай, — кивнула Зіна й скоса глянула на кота.
— Та не дивися ти на нього так, Зіно. Він же розуміє, що сьогодні в господаря ювілей, господар пригощає. Знаєш, люба моя сусідонько, я тобі зізнаюся: мені здається, що найбільше в житті я люблю свого кота. Так-так, не дивуйся, нікого в житті так сильно не любив, а от його… полюбив усім серцем.
Ігнат і Зіна чудово посиділи — заспівали з десяток пісень, згадали дитинство, порозповідали одне одному різні смішні історії. Розійшлися пізно ввечері.
А всі запрошені на ювілей зібралися через три дні в Ігнатовому домі. Але з іншого приводу — на його поминки.