Райка Циганова прийшла до нас з іншої школи. Усі хлопці з нашого класу відразу поклали на неї око. Дімка з Костею навіть побилися об заклад на ящик «Кока-коли», з ким першим «новенька» заприятелює. І не дивно — Рая мала дуже ефектний вигляд, а до того ж була вельми симпатичною дівчиною. Кожному хотілося відзначитися й довести свою джентльменськість.
Не повірите, але мені ця «леді» не дуже сподобалася. Ні, не зовнішністю — тут справді жодних питань, — мені не сподобалася її поведінка. Не в тому сенсі, що вона носиться коридором на перерві чи огризається до вчителів, ні, з цим усе гаразд. Якась вона штучна й пихата. Райка більше нагадувала акторку. То губи свої випне найдурнішим чином, наче… Раніше так робила моя старша сестра. Дід терпів-терпів та й не витримав — якось каже їй: «Лілько, ну чого ти мені вічно курячий зад показуєш?» Наче баба пошептала — Лілька відтоді покинула свою ідіотську звичку. Ну, я й вирішив наслідувати діда: узяв та й ляпнув таке Райці на перерві, щоправда, слівце вжив трохи міцніше, ніж дід. Однокласниця глянула на мене так, ніби я найпідліше створіння у світі. Але трохи почервоніла, потім награно (кажу ж: артистка) розсміялася й процідила:
— Ти, Міров, дебіл!
До речі, вона нікого в класі не називала на ім’я. Тільки на прізвище. Така звичка є в усіх, але кожен хоч іноді називає інших на ім’я, а Рая винятків не робила.
— Ти дуже люб’язна, Циганова, — чемно відповів я з усмішкою й додав: — Райко, а в тебе класні парфуми. Мені такий запах подобається.
— Він усім подобається, — раптом потеплішала Райка. — Це «Шанель № 5», мама привезла мені з гастролей із Парижа.
— А хто в тебе мама? — здивувався я. — І що вона робила в Парижі?
— Моя мама дуже відома акторка.
— Співачка? — отетерів я. — Вікторія Циганова?
— Ні, у неї інше прізвище. У мене татове прізвище. А в мами залишилося своє, дівоче.
— І яке ж у неї прізвище? — запитую.
— Не можна казати, — відповідає Райка.
— Це ще чому? — ще більше здивувався я.
— Батьки заборонили мені розповідати про них, щоб не привертати до мене уваги журналістів. Тільки дізнаються, хто моя мама, відразу сюди цілими натовпами набіжать.
— Це погано, — похитав я головою.
— Що ти маєш на увазі? — насупилася Райка.
— Що не можна говорити про батьків.
— Мене це не напружує, — пирхнула Циганова й, різко обернувшись, попрямувала до класу.
На наступній перерві я підійшов до Райки й вибачився.
— Визнаю, — кажу, — грубо пожартував. Вибач, будь ласка.
Райка оглянула мене з голови до ніг, подумала-подумала, мабуть, знову хотіла обізвати, але, на мій подив, із полегшенням промовила:
— Гаразд, прощаю. Хочеш зі мною дружити?
— У якому сенсі? — остовпів я. Оце так ускочив! Я ж не заради цього до неї підійшов.
— У прямому, — розсміялася Райка. — Будеш моїм хлопцем.
— Ні, Рай, — тут уже й я почервонів, — розумієш, у мене є дівчина. Маша…
— А хіба в нашому класі є Маша? — витріщивши очі, перебила Райка.
— Ні, — похитав я головою, — вона взагалі не з нашої школи.
— І що? Ти її кохаєш? — по-доброму запитала Циганова, я навіть здивувався.
— Ну, не знаю, — завагався я. — Мабуть…
— Гаразд, — каже Райка й простягає мені руку, — тоді просто будемо друзями.
— Добре, — погодився я і, раз уже ми стали друзями, вирішив запитати прямо: — Рай, скажи, а чому ти з дівчатами не дружиш? Бачу, вони до тебе насторожено ставляться. Ти весь час сама або з хлопцями тусуєшся…
— Дівчата мені просто заздрять, — відрізала Райка.
— Чому?
— Хіба ти не бачиш, як я вдягаюся? Бачиш? — вона виставила вперед ногу. — Це туфлі від «Джиммі Чу», а блузка в мене від «Роберто Каваллі», пальто…
— Стоп-стоп-стоп! — підняв я руки. — Мені ці назви ні про що не говорять. Чому ти думаєш, що їх знають наші дівчата? Може, дорослі й знають…
— Ха! — вигукнула Райка. — Погано ти знаєш дівчат. Вони сплять і бачать такі вбрання, як у мене.
— Мені здається, ти помиляєшся, Рай, — тихо сказав я. — У нас є дівчина в класі, Василиса Бережна, так от її батько подарував школі автобус. Думаєш, вона тобі заздритиме? Її тато мільйонер. Але вона поводиться скромно. Ніколи не вихваляється своїм одягом. Може, тобі варто бути простішою? Та плюнути на всі ці шмотки, туфлі…
— Мішо, ти нічого не розумієш…
Пролунав дзвінок. Я не відразу пішов додому, а коли виходив зі школи, зустрів літню жінку.
— Любий хлопчику, — звернулася вона до мене, — а ти не знаєш, де дев’ятий «Г»?
— Та це ж наш клас, бабусю! — чомусь зрадів я. — Ходімо, я вас проведу. Ви до нашої класної керівниці? До Валентини Степанівни?
— Так, до неї, поговорити хочу.
За п’ять хвилин ми вже були в класі. Старенька привіталася й представилася:
— Я бабуся Раї Циганової.
«А про бабусю Райка нічого не говорила», — подумав я. А тут Валентина Степанівна завантажила мене роботою:
— Мішо, маю до тебе прохання. Он там у шафі візьми газети, щоб столи не забруднити, і поправ, будь ласка, на стіні всі портрети, а то вони в нас як… — Вона не договорила, але я відразу згадав діда й усміхнувся. Не стану наводити його примовку. Може, ви й самі знаєте. Там про бика, який іде дорогою.
— Валентино Сергіївно…
— Валентино Степанівно, — виправила вчителька.
— Ой, пробачте, заради Бога, — заметушилася старенька й витягла з кишені записку. — Валентино Степанівно, тут така справа. Можна наша онука поки що ходитиме зі старою сумкою? Вона ще виглядає як нова.
— Та… загалом… я… — розгубилася Валентина Степанівна і, поглянувши на мене, сказала: — Мішо, гаразд, завтра поправиш. Іди додому…
Я попрямував до дверей.
— Розумієте, — провадила бабуся, — ми ж із дідом удвох її виховуємо, батьків у неї немає, а тут така біда: Рая каже, що у вашій школі всі дівчата повинні ходити із сумками… — Вона розгорнула записку й прочитала: — «Луї Віттон» якийсь…