МИХАЙЛО САМАРСЬКИЙ · SAMARSKI.COM

Цвіркун

Михайло Самарський · Повний текст оповідання
Мистецтво — така сама потреба людини, як їжа та пиття. Потреба краси й творчості, що її втілює, нерозлучна з людиною, і без неї людина, можливо, не захотіла б жити на світі.
Ф. М. Достоєвський

I

Даша на все літо переїхала до бабусі. Дід навмисне насупився й бурчав на онуку:

— Не розумію я своїх онуків. Усі вони чомусь їдуть до бабусі. А до мене, виходить, ви не приїжджаєте?

— Та ти що, діду? — голосно розсміялася Даша. — Приїжджаємо! До бабусі й дідуся приїжджаємо.

— А чому тоді всі кажуть «до бабусі в село»? — старий випнув нижню губу. — А я тут де? Он навіть у рекламі молока, сметани завжди показують бабусь, наче дідусів узагалі не існує. Суцільна дискримінація…

— А це ще що таке? — здивовано спитала онука.

— Ти ж уже до школи ходиш, — усміхнувся Іван Юхимович.

— Ми ще такого слова не проходили, — похитала головою Даша. — Може, у другому класі почнемо. А ти не можеш мені розповісти?

— Що розповісти? — дід не одразу збагнув.

— Ну, це слово… як його, дистрима… дискра… ну, те, яке ти щойно сказав.

Дід усміхнувся, махнув рукою, підійшов до дівчинки, обійняв її й лагідно мовив:

— Та не слухай ти мене, старого дурня, пожартував я.

— Пожарту-у-ував? — здивувалася дівчинка. — Тобто такого слова на світі немає?

— Чому ж одразу немає? — засміявся дід. — Слово є, а от у нас його немає…

— Де немає? У селі? — уточнила Даша.

Дід уже й сам був не радий, що завів цю розмову. Він знав: тепер Дашка не відчепиться й, доки він не пояснить, що означає слово «дискримінація», геть увесь мозок йому винесе.

— Гаразд, — дід присів на поріжок, — сідай, зараз поясню.

Онука вмостилася на сходинку вище й приготувалася уважно слухати.

— Ану скажи ще раз, — зажадала Даша. — Я хочу запам'ятати слово.

— Дискримінація, — буркнув дід.

— Ні, — похитала головою дівчинка, — я так не запам'ятаю, давай по складах. Ди… кри…

— Та не «ди-кри», — поправив Іван Юхимович, — а «ди-скри»…

— Так! — радісно вигукнула Даша. — Ди-скри… Запам'ятала. А далі?

— Далі «німація», — промовив старий і затнувся.

— Німація! — повторила Даша.

— Ні, — досадливо мовив дід. — Стривай, я сам помилився. — Перебираючи пальцями, він щось пробурмотів і випалив: — Не «німація», а «мінація».

— Мінація? — перепитала Даша. — Ой, діду, а я початок забула.

Іван Юхимович тяжко зітхнув і запропонував почати все спочатку.

— Слухай уважно ще раз: ди…

— Ди… — тут-таки повторила Даша.

— А ти можеш спочатку послухати все слово повністю, а вже потім повторити? — насупившись, спитав дід.

— Ні! — рішуче відповіла онука. — Таке довге слово я відразу не запам'ятаю. Давай по складах.

— Гаразд, — погодився дід, — «наша пісня гарна й нова — починаймо її знову»!

— А це ще що за пісня? — Даша витріщила очі. — Це з пісні, чи що? Я такої не чула.

— Та ні! — засміявся дід. — Просто є така пісня, без початку й кінця. Її можна співати хоч цілий день.

— Ой, як цікаво! — Даша радісно заплескала в долоні. — Ану заспівай! — одразу зажадала онука.

— А слово? — хмикнув дід. — Ми ж іще слово не вивчили…

— Так, точно, — погодилася дівчинка. — Тоді давай вивчимо слово, а потім ти заспіваєш пісню. Домовились?

— Домовились! — кивнув дід. — Отже, «ди…»

— Ди…

— «Скри…»

— Скри…

Іван Юхимович замислився.

— Та що ж це таке? — обурено вигукнув він. — Зажди. Дай-но я подумки його вимовлю. — Він знову заходився щось бурмотіти.

— Забув, чи що? — тихо запитала дівчинка.

— Та не забув, просто сам заплутався в цьому слові. Отаке воно нехороше слово.

— Нехороше? — дівчинка злякано прикрила долонькою рота й, нахилившись до дідового вуха, прошепотіла: — Діду, а воно часом не матюкливе? Бо мама мене дуже-пре-дуже сваритиме. Мені матюкливих слів казати не можна, тому що я дівчинка.

— Дашенько, люба моя, — голосно розсміявся дід, — ну що ти таке кажеш? Хіба я став би вчити тебе матюків? Та ти що!

— Ти ж сам сказав, що слово нехороше…

— Та я не в тому розумінні, — дід і далі сміявся та витирав сльози. — Ну й насмішила! Я мав на увазі, що воно важке для вимови. Бачиш, скільки часу минуло, а ми ніяк його не вивчимо.

— Це не багато, діду, — заперечила онука. — У нас у класі є Ромка Делягін, так він цілий тиждень учив слово «екскурсовод». Ти знаєш, хто це такий?

— Та звідки ж мені знати? — старий розвів руками. — Я ж навіть твоєї школи не бачив, а ти про якогось Ромку питаєш…

Даша залилася дзвінким сміхом, та так, що на нього прибігла Мотька — середнього розміру капловуха дворняжка. Вона сіла навпроти господаря та його співрозмовниці й час від часу схиляла голову то в один, то в інший бік, пильно вдивляючись у їхні обличчя. Збоку це скидалося на собаче здивування: мовляв, чого це ви тут регочете?

— Чого ти заливаєшся? — здивувався Іван Юхимович.

— Та я ж тебе не про Ромку питаю, — пояснила онука, — а про цього… як його… збив ти мене… про екс-кур-со-во-да, — про всяк випадок вимовила вона по складах.

— А-а-а! — протягнув дід. — То так би відразу й сказала. Ну звісно, знаю. Я теж, коли в школі вчився, ходив із класом на всякі екскурсії. У Краснодон їздили, наприклад. Про «Молоду гвардію» чула?

— Ні, — відповіла Даша й одразу додала: — Ми цього ще не проходили.

— Хоча вас тепер туди навряд чи повезуть.

— Чому? — здивувалася Даша. — Вас возили, а нас не повезуть…

— Так, Даріє, — перебив дід, — ми слово вчимо чи ні?

— Вчимо-вчимо, — підтвердила Даша. — Я початок уже запам'ятала: «Дискри…»

— А далі простіше, — сказав старий, — «…мі-на-ці-я».

— Ди-скри-мі-на-ці-я! Правильно?

— Молодчина, — дід погладив онуку по голові й повторив: — Молодчина. Так ось, слово «дискримінація» означає… означає… як би тобі пояснити, щоб ти відразу зрозуміла? Ну, загалом, це коли хтось вважає себе кращим за іншого й усіляко про це йому нагадує: мовляв, я кращий, я розумніший.

— Усе зрозуміла! — вигукнула Даша. — Це про нашу вчительку.

— Як це про вашу вчительку? Вона що…

— Ну, вона весь час нам каже: сиди й не мудруй. Розумієш? Мудрувати можна тільки їй. І взагалі, їй можна все: фарбуватися, робити манікюр, на уроці телефоном розмовляти, усе-усе-усе! А нам нічого не можна. Це дикри… дискри… мінація?

— Ні, Дашо, яка ж це дискримінація? Це дисципліна.

— Дисципліна, діду, — це коли не розмовляєш і не крутишся на уроках, — не погодилася онука. — А так виходить, Вірі Семенівні можна все, а нам нічого. Я, наприклад, теж хочу до школи гарною ходити.

— А ти що, негарною ходиш? — усміхнувся дід.

— Та яка там краса, — зітхнула дівчинка. — Я перед Новим роком нафарбувала нігті й трішечки губи. Помаду мені, до речі, мамина подруга, тітка Надя, подарувала. Так Віра Семенівна такий галас зчинила, що я навіть плакала. Принесла спеціальну рідину, змусила стерти лак, потім відвела мене до туалету, вмила та ще й маму до школи викликала.

— Ну а мама що? Сварила? — спитав дід.

— Ні, у школі просто промовчала, а дорогою додому назвала Віру Семенівну ідіоткою.

— Ну це вона даремно, — несхвально похитав головою Іван Юхимович. — Учительку обзивати не можна.

— Діду, — насупилася онука, — ти що, проти мене?

— Це як розуміти?

— Ну, ти за мене чи за Віру Семенівну?

— Звісно, за тебе, онучко!

— Тоді й не захищай її. Зла вона. Розумієш? Наші хлопці її «вчителькою-мучителькою» називають.

— Розумію, — відповів дід. — А раптом вона не зла, а просто сувора?

— А яка різниця? — хмикнула дівчинка. — Однаково свариться. Не подобається вона мені. От тітка Надя хороша. Мамина подружка. Вона така добра й гарна…

У цю мить відчинилося вікно, і з нього визирнула бабуся.

— Ну, чого ви там воркочете? — весело спитала Ганна Василівна. — Мийте руки й до столу. Я вам тут таких смаколиків наготувала!

— Ідемо-ідемо, бабусечко! — радісно відповіла Даша й злетіла з порога, немов метелик.

II

— От зараза! — бабуся палицею стукала по мостині. — Не дасть сьогодні спати. Як він туди забрався?

Цвіркун, немов дослухаючись до прокльонів Ганни Василівни, на якийсь час змовк, та за кілька хвилин знову «заспівав». «Заспівав» він, звичайно, на Дашину думку — вона раділа кожній його новій мелодії. А для баби Гані це був не спів, а «торохтіння». Дід чомусь уживав іще смішніше слово. Почувши непроханого гостя, він казав:

— Ну ось, знову забулькотів.

— Бабусю, — запитала дівчинка, — а як його звуть?

— Кого?

— Ну, вашого цвіркуна!

— Та Бог його знає, — знизала плечима старенька. — Цвіркун та й цвіркун. Хто б його називав?

— А можна я йому ім'я придумаю?

— Боронь Боже, — перехрестилася бабуся. — А то оселиться тут на все літо. Ходитимемо потім, наче сонні тетері. Сьогодні до першої ночі теревенив.

— А хіба тобі не подобається, як він співає? — здивувалася Даша й запропонувала: — Послухай! Чуєш? Він каже: «переллю, переллю, переллю»! А ось тепер: «рули-рули-рули»! Чуєш?

— Ой, Дашенько, не вигадуй ти, заради Бога.

— Та нічого я не вигадую! — заперечила Дарія. — Уважно слухай. Тепер ось заспівав: «Бірюльово-Бірюльово-Бірюльово»!

— Ага, точно, зараз почне співати: «Войковська — Шосе Ентузіастів — Університет».

— Ой, дуже смішно, — Дарія закотила очі. — Я ж не винна, що у вас слуху немає.

— У кого це немає? — обурилася бабуся. — У мене немає слуху? А ти забула, що твоя бабуся викладала сольфеджіо в музичній школі? І хто наполіг, щоб тебе віддали на фортепіано?

— Значить, постаріла, — зробила висновок онука. — Тільки старі люди й хулігани не люблять музику. Мені так мама сказала.

— Ні, Дашенько, — заперечила Ганна Василівна. — Не знаю, як там щодо хуліганів, а музику я любила все життя й люблю зараз.

— Тоді чому ти не любиш Бульку?

— Це ще хто такий? — округлила очі бабуся.

— Наш цвіркун. Я придумала йому таке ім'я.

— Звідки ти його придумала? — здивувалася бабуся.

— Від діда, — розсміялася Даша. — Він увесь час каже, що цвіркун булькає. От і нехай буде Булькою. Гарно ж?

— Та ну тебе! — махнула рукою Ганна Василівна й прислухалася до Бульки.

Мабуть, Даша заразила всіх. І дід завмер, слухаючи цвіркуна, і бабуся довго мовчала. А потім раптом здивовано промовила:

— А й справді він співає: «Бірюльово». От бісеня. Гаразд, хай живе, собацюра. Я хотіла отруїти, але…

Дашка аж зблідла.

— Як отруїти? — злякано запитала вона. — Ти хотіла вбити Бульку?

— Як тарганів труять, так і його! — відповіла бабуся.

— Але ж таргани не співають! — вигукнула Даша. — Ти що, бабусю? Нам у школі вчителька казала, що цвіркун приносить у дім щастя. А моя вчителька в музичній школі розповідала, що всі великі композитори слухали цвіркунів. Шкода, що в нашій квартирі немає цвіркуна.

— Я пожартувала, Дашенько, — отямилася бабуся, помітивши сльози в очах онуки.

— Правда? — дівчинка засяяла й кинулася бабусі на шию. — Будь ласка, нехай живе, не виганяй його. Він такий хороший. І принесе вам щастя. От побачите.

Наступного дня Даша запросила додому друзів — сусідських дітей. Вони теж приїхали в село на літо. Хлопчик Максим перейшов у третій клас, а дівчинка Ліза, Дашина ровесниця, — у другий. Максим захоплювався плаванням і на музиці не знався. Ліза навчалася в музичній школі гри на акордеоні. Дівчатка вирішили відкрити музичний театр.

Дочекавшись, коли цвіркун розпочне свій концерт, дівчатка почали по черзі закривати зошитовими аркушами щілину, звідки лунали Бульчині трелі. Потім вирізали в аркушах різні віконечка й, спритно прикладаючи та змінюючи аркуші, домоглися звучання першої мелодії. Радості було стільки, наче дівчата побували на концерті Дмитра Хворостовського.

За кілька днів юні музикантки так удосконалили свій винахід, що з його допомогою могли сміливо відтворити початок будь-якого музичного твору. Та найдивовижніше — до цієї роботи активно долучилася й Ганна Василівна. Та й важко було уявити, щоб вона, з її досвідом викладання в музичній школі, пройшла повз таке чудове починання. Вечорами вся родина, крім Мотьки (її до хати не пускали), слухала арії у виконанні сільського артиста Бульки. Юні продюсерки використовували для підспівування навіть басовите муркотіння Соньки — чорно-біло-рудої кішки. Щоправда, довго бути присутньою на виставі вона не могла: її вистачало на перші пів години концерту, а потім вона забиралася на спинку крісла й звідти мовчки спостерігала за тим, що відбувалося в місцевому музичному театрі.

— Мамо, матусю! — кричала вдень Даша в телефонну слухавку. — Приїжджай швидше. Ми тут для тебе концерт приготували!

На жаль, мама на прем'єру не встигла. Одного вечора Булька так і не озвався.

— Булько, Булечко, озвися! — благали дівчатка.

Минуло дві години, та нічого не змінилося — Булька наче крізь землю провалився. Бабуся вийшла у своїх справах надвір, але за хвилину повернулася до хати зі сльозами на очах.

— Що сталося? — першою скрикнула Даша. — Що?

Бабуся не відразу наважилася розповісти, що сталося, але все-таки довелося.

— Концерти скасовуються, доки нового цвіркуна не заведемо.

— А що з Булькою? — схлипнула Даша.

У цю мить до кімнати зайшла Сонька.

— Вона його з'їла, — Ганна Василівна кивнула на кішку.

Дівчатка розплакалися, а Максим намагався їх заспокоїти.

— Не плачте, Дашо, Лізо, я вам нового Бульку впіймаю.

Даша повернулася до задоволеної, муркотливої Соні й, схлипуючи, суворо сказала:

— Безсовісна ти кішка! Ми більше ніколи тебе на концерт не покличемо!

Наче на знак протесту Соня, задерши хвоста, гордо пройшла повз музикантів надвір.