Хатня робітниця Варя, почувши дикий крик зі спальні, мало не впустила з рук тарілки. Вона поставила посуд на білу скатертину й кинулася до господаря на другий поверх.
— Дозвольте, Віталію Віталійовичу, — постукала вона у двері.
— Заходь-заходь, — відповів чоловік, — мені потрібна твоя допомога.
Жінка зайшла до кімнати й побачила дивну картину: Віталій Віталійович сидів на краю ліжка й намагався зняти з голови корону.
— Що за хрінь? — обурювався він. — Не можу зняти цю бандуру. Подивися, що там сталося.
Варвара підійшла впритул до господаря й зблідла.
— Що там? — перепитав господар. — Чому я не можу її зняти? У мене таке враження, ніби вона приросла до голови.
— Ой, Віталію Віталійовичу, а воно вам треба? — злякано промовила хатня робітниця. — Скільки часу не знімали, то й ходіть далі. Вона вам заважає, чи що?
— Ти на що натякаєш? — примружившись, єхидно запитав Віталій Віталійович.
— Боже борони! — сплеснула жінка руками. — Просто тут… просто…
— Ну, кажи вже! Кажи! Чого ти мимриш? — закричав господар. — Чому вона не знімається?
— Розумієте, Віталію Віталійовичу, — тяжко зітхнула хатня робітниця, — тут, здається, без операції не обійтися.
— Тобто як? — чоловік підвів брови. — Без якої ще операції? Корона — це шматок заліза. До чого тут операція?
— Корона-то залізна… тобто металева, — закивала Варвара, — але крізь неї проросли… вибачте, роги.
— Які ще роги? — сторопів Віталій Віталійович. — Справжні роги?
— У тому-то й річ, що справжні. Тому я й кажу, що тут потрібна операція. Просто так корони ми не знімемо.
— Слухай, щось я не зрозумів, — витріщив очі господар, — звідки вони могли взятися? Ну, ці роги…
— Мабуть, надлишок кальцію в організмі, — ухильно відповіла Варя. — Та не хвилюйтеся ви, Віталію Віталійовичу, олені он усе життя з рогами ходять — і нічого.
— Ти мене з оленями порівнюєш? — невдоволено буркнув чоловік.
— Ой, вибачте, — схаменулася хатня робітниця, — це я так, до слова. Звичайно, ви не олень, але…
— Що «але»? Що «але»? — закричав Віталій Віталійович. — Там у коморі є ножівка по металу, неси її сюди. Спиляємо…
— Це має робити хірург, — заперечила Варвара. — Як не крути, а роги ж — це…
— Та не роги, корону спиляємо.
— Я б цього не робила, — тихо сказала Варя.
— Чому? — здивувався Віталій Віталійович.
— Розумієте, поки корона у вас на голові, рогів ніхто й не помітить, тим паче якщо на корону надіти капелюха. А якщо знімете корону, вашим підлеглим стане ясно, що начальник у них рогатий. І підуть розмови…
— Слушно, — погодився господар. — Твої пропозиції?
— Давайте не поспішатимемо, — запропонувала Варвара, — викличемо хірурга, хай подивиться, він і ухвалить рішення.
— Зрозумів, — погодився господар, — тільки одного не можу збагнути: як таке могло статися? Я що, один такий, тобто рогатий?
— Ні-ні, що ви, Віталію Віталійовичу, у нас пів країни таких…
— Невже? — роззявив рота чоловік.
— Ну, а чого ви хотіли? Чоловіки зловживають спиртним, про дружин забувають, от вони й…
— Сто-стоп-стоп! — закричав Віталій Віталійович. — Ти хочеш сказати, що моя Альбіна мені зраджує?
— Я нічого не хочу казати, — тяжко зітхнула Варвара, — але оце, — вона торкнулася голови господаря, — промовляє само за себе.
— Блін, як я раніше не здогадався? — заскиглив Віталій Віталійович. — Як я міг цього не помітити? Звичайно, вона. Але моєї провини тут немає: останнім часом нічого не допомагає — ні пігулки, ні порошки, ні уколи. А вона ж іще молода, їй тільки подавай та подавай…
— Із природою не посперечаєшся, — філософськи зауважила Варвара.
— Ти її виправдовуєш? — насупився господар.
— Кого? Природу? — Віталію Віталійовичу здалося, що Варя поставила запитання з неприхованою єхидністю.
— Яку, до біса, природу? Я про Альбіну кажу, — зашипів Віталій Віталійович.
— А хіба вона потребує виправдання? — Варя геть осміліла.
— Так ти ж сама сказала, що це результат…
— Так, це результат адюльтеру, але таке могло статися не лише через Альбіну…
— А через кого? — злякано запитав Віталій Віталійович.
— Через вашу першу дружину, роги ж так швидко не ростуть.
— Та ну! Любка не могла мені зрадити. Вона… вона не така жінка…
— Благаю вас, Віталію Віталійовичу, усі жінки не такі, а як припече…
— Стоп! — господар виставив перед собою руку. — Зізнайся, а ти своєму чоловікові коли-небудь зраджувала?
— Траплялося, — зізналася жінка. — Він усе у відрядженнях та у відрядженнях, а мені що було робити? Ну й завела собі пару коханців.
— А навіщо тобі пара? — здивувався Віталій Віталійович.
— Один не справлявся, — хмикнула Варвара.
— А з тебе й не скажеш, — усміхнувся господар. — Ось ви які, баби.
— Баланс, Віталію Віталійовичу, — розвела руками Варя, — де тонко, там і рветься.
— М-да, — зітхнув Віталій Віталійович, — десь я недогледів. І все-таки, що тепер робити? Що порадиш?
— А що тут поробиш? Якщо ваші підлеглі не проти, носіть і далі свою корону. У рогів навіть є свій плюс…
— Який плюс? — здивувався Віталій Віталійович.
— Звичайний, — усміхнулася Варвара, — спробуй тепер збити корону з вашої голови. Зняти можна, але разом із головою.
— Типун тобі на язик! — грізно мовив господар. — Ти не забувай: мені знімуть голову — і ти роботи позбудешся.
Варвара не стала заперечувати Віталію Віталійовичу й, запросивши його на сніданок, пішла на кухню.