Павло Федорович Скоромкін напередодні Нового року запросив свою родину відсвяткувати день народження в італійському ресторані «Сицилійські традиції» — дружину, п’ятирічну доньку та сина-першокласника. Усі такі ошатні, яскраві, блискучі, запашні. Дружина виблискувала новими сережками, поправляла зачіску й безтурботно зітхала в очікуванні чудової вечері. Діти, пороззявлявши роти, роздивлялися незвичайний інтер’єр закладу, фонтан, що переливався різними барвами; брат щось шепотів сестрі на вухо, і вони обоє загадково й весело хихотіли.
Тато ще дорогою пообіцяв, що сьогодні на їхньому святковому столі з’являться дивовижні страви, м’ясо, салати, красиві соуси, екзотичні фрукти. Усе буде, як він висловився, неймовірно смачним і по-царськи розкішним.
Стіл не стали накривати заздалегідь. Голова сім’ї пояснив, що так зробили навмисно: він попросив персонал ресторану приносити страви в присутності гостей, мовляв, так поступово розпалюється апетит і можна сповна відчути красу та апетитні пахощі делікатесів.
Офіціант налив дорослим членам родини вина в келихи, подружжя дзвінко цокнулося й зробило по кілька ковтків.
— Гаряче подавати? — запопадливо запитав офіціант.
— Так-так, — закивав чоловік. — Ми добряче зголодніли. Живемо за містом, поки дісталися, самі розумієте…
— Цієї ж миті, — промовив офіціант.
Головною стравою святкового столу було каре ягняти, вимочене в червоному вині. До м’яса подали розмариновий соус, над столом поплив духмяний аромат. Ангеліна Фотіївна ковтнула слину й, крадькома глянувши на чоловіка, взяла до рук ніж і виделку.
— Ну що, дорогі мої домочадці, — почав Павло Федорович, — сьогодні я пригощаю вас молочним ягнятком. Це старовинна італійська страва, вона вам запам’ятається назавжди…
— А м’ясо варили в молоці? — запитала маленька Емма.
Батько зробив невелику паузу й узявся пояснювати доньці:
— Ні-ні, що ти, Еммочко, молочним його називають тому, що це м’ясо… Це… Одне слово… — І тут раптом стало зрозуміло, що пояснити значення вислову «молочне ягня» не так уже й просто, принаймні п’ятирічній дитині.
Тим часом офіціант приніс четверту тарілку з м’ясом і побажав гостям смачного.
— Дякую, — буркнув Павло Федорович і продовжив: — Розумієш, Еммо, ягня — це такий маленький баранчик… Пам’ятаєш, ми на морі їли шашлик із баранини? Так от, це майже те саме, але…
— Там був дорослий баран, а це його дитина, — перебив батька син Веніамін.
— Що ти таке кажеш, Веню, — шикнула мама, — яка ще дитина? Думай, що говориш!
— Тату, — голосно розсміявся Веня, — наша мама не знає, що ягня — це син барана. Мамусю, ягня народжує вівця, теля — корова, курча — курка.
— Ну, припустімо, курка не народжує курча, а висиджує його з яйця, це по-перше, — заперечив тато, — а по-друге… — І тут він знітився.
З яйцем усе зрозуміло, а що казати про ягня та теля, Павло Федорович ніяк не міг збагнути.
І раптом батьки побачили широко розплющені очі доньки, сповнені жаху.
— Ми що, будемо їсти дитину? — тремтячим голосом запитала дівчинка.
— Еммочко, люба, — тато пригорнув її і підморгнув синові, — Веня пожартував. Ніяка це не…
— Нічого я не жартував, — не зваживши на підморгування, сказав син. — Хочете, у пошуковику наберу? — Він дістав із кишені смартфон.
— Не треба! — вигукнула мама, дожовуючи вже покладений до рота шматок м’яса. — Негайно прибери його! Ми що, сюди прийшли в телефонах сидіти? Ти й так цілодобово в ньому стирчиш, ще давай на татів день народження в ньому просидимо…
Веніамін неохоче засунув телефон до кишені джинсів і, насупившись, сказав:
— Ви ж мені не вірите…
— Віримо, Веню, — закивав тато, — звичайно, ми тобі віримо, але зараз, як би це сказати, розбирати родовід баранів та овець не зовсім доречно.
— А чому ти кажеш, що я пожартував? — ображено запитав Веня. — Я ж сказав правду.
— Ну добре-добре, — махнув рукою тато, — ти сказав правду.
Веня повернувся до сестри й запитав:
— Чула? Ягня — це овеччина дитина.
— Воно померло? — запитала Емма.
Ангеліна Фотіївна вдавилася й прикрила рота рукою, стримуючи блювотний позив.
— Так, досить! — дивлячись на зблідлу дружину, прикрикнув батько. — Що за розмови за столом? Беріть прибори й їжте.
— Я не їстиму мертву дитину, — заявила Емма.
Мама жбурнула виделку на стіл і схопилася за серце.
— Еммо, — насупив брови тато, — що це ще за витівки? Ти хочеш усім нам сьогодні свято зіпсувати? Ти спочатку скуштуй, це неймовірна страва. — Батько відрізав шматочок м’яса, наколов його на виделку й простягнув доньці. — Візьми, з’їж трішечки.
— Бе-е! — скривившись, сказала Емма й рукою відсунула частування. — Я цього не їстиму.
— Але чому? — обурився тато. — Я ж старався, донечко. Розумієш, це їдять усі люди. Людині необхідно їсти м’ясо.
— А хто його вбив? — несподівано запитала донька.
— Кого? — заціпенів голова сім’ї.
— Ну його, — Емма кивнула на тарілку зі шматками м’яса.
Ангеліна Фотіївна не витримала і, схопившись зі стільця, вийшла з-за столу.
— Я до туалету, — кинула вона на ходу.
За столом запанувала гнітюча тиша. Першим її порушив Веня.
— Емка в нас веганка! — вигукнув він.
Сестра здивовано подивилася на брата й, звернувшись до батька, мало не плачучи, сказала:
— Тату, а Веня обзивається.
— Дурненька ти, — розсміявся брат, — це не обзивання. Так називають людей, які не їдять м’яса. Ти не хочеш їсти м’ясо, отже, ти тепер веганка.
— Тату, я не хочу бути веганкою, — схлипнула Емма.
— І добре, — полегшено зітхнув батько, — от і чудово, тоді смачного. Їж м’ясо, спробуй, ти не уявляєш, яке це смачне.
Емма взяла шматочок м’яса, який відрізав їй тато, поклала до рота й почала жувати з таким виглядом, наче їй запхали до рота шматок підошви від черевика. У цю мить повернулася мама.
— От розумничка, — похвалила вона доньку, — їж, дитинко, не засмучуйся. Усі люди так роблять. Гарненько жуй, — помітивши кислу міну доньки, порадила мама. — Їж охайно.
Діти трохи поколупалися в «головній страві», взяли по груші й пішли. У дальньому кінці ресторану була дитяча ігрова кімната.
— Ну що, тату, як тобі урок від діток? — усміхнувшись, запитала дружина. — Знаєш, мене навіть знудило.
— Дурненькі ще, — закивав чоловік. — Діти…
— Діти не діти, а по суті вони ж мають рацію! — Ангеліна Фотіївна відсунула від себе ненависну тарілку. — Насправді, що таке молочне ягня, порося, телятина? Це ж діти, а людина жерe їх і не давиться…
— Ну, люба, знаєш, так можна дійти й до крайнощів. За такою логікою треба тоді відмовитися і від курчат, і від каченят, і від кроликів, та й узагалі від м’яса.
— Може, й треба, — тяжко зітхнула жінка. — Живуть же люди, як їх… вегетаріанці. Вони навіть молока не п’ють і яєць не їдять.
— Це вже крайнощі, — не погодився чоловік. — М’ясо людині необхідне, як і будь-якій хижій тварині.
Ангеліна Фотіївна, почувши таке пояснення чоловіка, здригнулася.
— Фу, як ти висловлюєшся! — вигукнула вона. — Тварина, та ще й хижа.
— А як я висловлююся? — розвів руками Павло Федорович. — Так воно і є, що тут казати? Це реалії нашого життя. Давай тоді й від риби відмовимося, та й узагалі від усякої живності. Тільки не забувай, навіть Ісус Христос їв рибу. Та й бараниною в його колі не гребували. Це життя, і тут нічого не зміниш. Голодна людина — вона ж як звір. У нас в армії якось у заметіль караул замело, ми тиждень без харчів сиділи. Старші солдати собаку з’їли. А що було робити? Не помирати ж із голоду. Між іншим, є цілі народи, де собак їдять і нормально до цього ставляться. А ми їмо яловичину, баранину…
— …ягнят, — додала дружина. — Даремно ти вирішив пригостити дітей цією стравою, бачиш, чим це обернулося…
— Ні, не даремно, — заперечив чоловік, — наші діти не в теплиці ростуть, і вони повинні розуміти, що людина втамовує голод різними продуктами. Що вона харчується і овочами, і фруктами, і рибою, і м’ясом. Які твої пропозиції? Я маю помирати з голоду, але курочку чи ягнятко не чіпай! Так, чи що?
— Не так, — погодилася дружина, — але, мабуть, їм ще рано їсти каре ягняти…
— Але ж ти годуєш їх курятиною, індичкою, — роздратовано вигукнув Павло Федорович, — і жодних непорозумінь не виникало. А тут дивись, прямо…
Цієї миті повернулися діти. Вони були веселі й галасливі.
— Гаразд, діти, — сказав батько, — дякую вам за привітання, за приємний вечір, час нам додому.
Скоромкіни вийшли надвір, мороз пощипував носи й щоки. Мама натягнула доньці шарф аж на ніс. Емма не стала пручатися, ішла мовчки, зиркаючи навсібіч. До свого заміського селища родина добиралася електричкою. Вийшовши з поїзда, вони побачили біля платформи натовп людей і сині маячки «швидкої допомоги».
— Господи Боже мій! — вигукнула Ангеліна Фотіївна й запитала жінку, що стояла поряд: — Що тут сталося?
— Навіть страшно казати, — схлипуючи, відповіла жінка. — Бродячі собаки напали на хлопчика й роздерли його на шматки.
Ангеліна Фотіївна ахнула.
— Морозисько такий надворі, — пританцьовуючи від холоду, додав чоловік. — Собаки голодні, як вовки, от і напали на малого, а відбити було нікому.