Едик Гаврін отримав своє прізвисько через непримиренну боротьбу з ворогами вітчизни — Че Гевара. Щоправда, на відміну від справжнього Ернесто, наш Едуард ловив ворогів народу в інтернеті. Він цілими днями й ночами просиджував у соціальних мережах, на новинних порталах — скрізь, де можна було залишати коментарі й, як він сам казав, висловлювати свою думку.
«Розстріляти!» — писав він під новиною про те, як чоловік за кермом автомобіля збив літню жінку. І неважливо, що жінка залишилася живою. Усе одно «потенційного» вбивцю треба стратити. Те, що жінка переходила дорогу в недозволеному місці, на суворість покарання, на думку Че, теж не впливало.
«Що жорсткішим буде покарання, — стверджував саморобний «революціонер», — то більше буде порядку, закононеслухняні громадяни сто разів подумають, перш ніж порушити закон чи правила, ніхто не повинен уникнути відповідальності».
У новинах повідомили, що підліток заліз до чужої квартири й учинив там погром. Коментар від сеньйора Че не забарився: «Щонайменше десять років каторги мерзотникові, — пише Едуард, — бажано на уранових копальнях, таким виродкам не місце в нормальному, цивілізованому суспільстві, нічого їм робити серед нас…». І глибоко начхати товаришеві Гавріну на те, що напередодні власник квартири втопив цуценя, яке випадково вибігло на сходовий майданчик і пошматувало сусідський капець. Ну, побешкетувало маля, з ким не буває. Господар собаки був готовий відшкодувати чоловікові збитки або, у крайньому разі, купити нові капці, але за пів години «потерпілий» виніс поліетиленовий пакет до сміттєвого бака, лише знизуючи плечима у відповідь на запитання хлопця: мовляв, звідки мені знати, куди втік ваш песик.
Хлопчик дійшов до смітника й, розкривши пакет, заціпенів — там лежав крихітний клубочок, мокре цуценятко. Мертве.
В очах підлітка потемніло. Тієї миті хлопець мріяв лише про одне — помститися ненависному сусідові. Подумки він уявляв, як б'є його молотком по голові, потім встромляє ножа в серце, виколює очі… Від безсилля хлопчик сів просто на землю біля сміттєвого бака, поклав перед собою тільце цуценяти й гірко заплакав. Старий сусід без зайвих розпитувань зрозумів, у чому річ, присів поряд і, дочекавшись, поки ридання вщухнуть, сказав:
— Не плач, хлопче. Сльозами горю не зарадиш. На жаль, люди іноді бувають жорстокими. Бери небіжчика, ходімо поховаємо його по-людськи…
Ніхто не сперечається, хлопчина порушив закон, заліз до чужої квартири, перебив там увесь посуд, угробив якусь неймовірно дорогу старовинну вазу, ціну якої не відразу й вимовиш. Звісно, порушник, звісно, можна сказати, злочинець, і, безперечно, мусить понести покарання, але ж не на каторгу відправляти школяра, який у розпачі помстився нерозумному сусідові-садисту.
Недарма кажуть, що жорстокість породжує жорстокість. Про що думав той сусід, убиваючи безневинне цуценя? На що сподівався? У чужу голову не зазирнеш, але, без сумніву, у душі підлітка дорослий чоловік посіяв ненависть і нестримну отруту жорстокості. Жоден психолог у світі не візьметься передбачити, до чого в майбутньому призведе той нелюдський учинок.
Мати-одиначка втратила синочка: нерозумне маля випало з вікна дев'ятого поверху. Бачили б ви жінку на опублікованому відео, де вона відповідає на запитання слідчого. Їй двадцять п'ять років, а на вигляд усі п'ятдесят. Сива, розпатлана, губи покусані до крові, видно, що горе її невтішне, а тут Едик Че зі своїм коментарем: «Оцю повію точно треба відправити на шибеницю, угробила, сука, дитину. Що це за мати така? Не місце таким у нашому суспільстві. На шибеницю паскуду!».
Найсумніше те, що багато хто погоджується з коментатором. Підтакують, мовляв, немає порядку в нашій вітчизні; одні відразу припустили, що, напевно, стерво п'яне було, інші пишуть: а може, з коханцем перекидалася, треті — та вона спостерігала, як нерозумне дитя випадає з вікна, мабуть, дитина небажана була, набридла.
Коментатори в мережі, вони ж усе знають, до всього здогадаються, їх не обдуриш, скількох уже різних потвор викрили. Не могла нормальна мати допустити, щоб її дитина випала з вікна. Як він за живої матері заліз на підвіконня? Згодом слідство встановило, що жінка, перебуваючи у квартирі вдвох із дитиною, знепритомніла. Поки вона приходила до тями, маля присунуло стілець до вікна й видерлося на підвіконня. Усього в цьому житті не передбачиш. Сталася трагедія, нічого вже не виправиш. Серце стискається від болю, від горя й безвиході хочеться кричати, але відправляти матір на шибеницю — це все-таки невиправдана жорстокість.
Едик Че неймовірно пишається тим, що в кожній соціальній мережі має по кілька тисяч читачів і підписників. «Та я тільки клич кину, — хвалився він друзям-студентам, — ми будь-кого притягнемо до відповідальності, розчавимо гниду, ніхто не уникне справедливої відплати…».
Чоловік улаштував перестрілку в кафе, одного відвідувача поранив, іншого вбив. Що там між ними сталося, поки що одному Богові відомо, та, може, ще дещо слідчому. Але наш Едуард на варті. «Пропоную таких відморозків розстрілювати на місці, навіщо такій худобі жити в нашому суспільстві? Стратити негайно!». Неважливо, що наприкінці репортажу є примітка, мовляв, постраждалі вимагали від правопорушника велику суму грошей. Коли Едуардові нагадали про це в коментарях, він одразу написав: «Одна річ — гроші вимагати, інша — вбити людину. Око за око. Злочинець повинен знати: убив людину — отже, і тебе вб'ють. І нічого з такими панькатися. Покарання має бути справедливим. Формальності ні до чого! Свідки бачили, що вбив саме цей чоловік, на біса тут слідство? Вивели з ресторану, прикінчили й відвезли на цвинтар. Усе!».
Якось у новинах показали репортаж про чоловіка, який убив дружину, сусіда-коханця, а заодно й тещу. Видно, у мужика добряче дах зірвало. Тут уже точно без довічного ув'язнення не обійтися. Але наш Че категорично проти довічного — тільки страта. «Навіщо їх годувати, — міркує Едик, — навіщо вони сидітимуть на шиї в суспільства? Ще й витрачатися на його охорону, харчування, одяг та інше. Ні, таких неодмінно треба стратити!».
«Нікого не треба жаліти, — наполягав Гаврін у своєму блозі, — так ми ніколи не наведемо ладу. Злочинців треба знищувати — вішати, розстрілювати, вводити їм смертельні ін'єкції, я пропоную встановити в центрі міста гільйотину й рубати голови публічно. Так боротьба зі злочинністю буде наочнішою та ефективнішою. Що більше знищимо, то нижчим буде рівень злочинності, то комфортніше нам житиметься! Смерть злочинцям!».
Несподівано Че Гевара змінив риторику й перестав вимагати жорстокого покарання для обвинувачених. Це помітили і його друзі, і підписники.
— Едику, старієш, чи що? — писали в коментарях його постійні читачі.
Інші висловлювали думку, що Едик закохався й розм'як, треті дорікали йому пристосуванством. У рунеті люблять висувати найнесподіваніші версії. Якщо ти сам когось звинувачуєш, на когось «котиш бочку», будь готовий до того, що рано чи пізно і тобі прилетить привіт із мережі. Можуть звинуватити в чому завгодно, аж до продажності та кон'юнктурщини.
Але, у будь-якому разі, хоч як крути, Едик змінився, причому докорінно. Він перестав вимагати страт, зупиняв своїх колишніх однодумців, наставляв на шлях гуманного ставлення і до потерпілих, і до тих, хто порушив закон. Інакше кажучи, із хлопцем сталися якісь кардинальні метаморфози. Друзі не розуміли, що сталося, а незабаром забули про свого «героя»: його місце посів інший «революціонер» і захисник скривджених.
А сталося ось що. Якось увечері у двері до Едуарда наполегливо подзвонили. Че відчинив двері — на порозі стояли двоє кремезних чоловіків. Один наказовим тоном сказав:
— Громадянине Гаврін, одягайтеся, пройдемо з нами.
— А хто ви? — отетерів Едик. — Куди ви пропонуєте мені піти?
— У вас щось зі слухом? — запитав чоловік і додав: — Не піти, а пр-р-р-ройти. Відчуваєте різницю? До поліції.
— До поліції? — ахнув «революціонер». — А за що? Я ні в чому не винен. Що я такого зробив?
— Не знаю, нам не доповідають, наказано доставити — ми виконуємо. Одягайтеся, — повторив суворий гість.
За пів години Едика ввели до підвалу. У кутку приміщення горіла тьмяна лампочка, навпочіпки сидів чоловік у кайданках.
— Встати! — заревів на нього поліцейський.
Чоловік підвівся й налякано подивився на прибулих.
Другий поліцейський, звертаючись до Едика, сказав:
— Товаришу Гаврін, перед вами злочинець, який убив трьох людей. Ви, напевно, нещодавно бачили новину по телевізору: цей негідник убив дружину, її коханця й літню жінку, матір дружини. Таємне товариство боротьби зі злочинністю виловлює таких мерзотників і в цьому підвалі страчує їх. Сьогодні ми вирішили доручити цю місію вам.
— У с-с-с… сенсі, мені? — тремтячим голосом запитав Едуард. — Що ви пропонуєте?
— Ми ж пояснили доступно, — посміхнувся один із поліцейських. — Вам надається можливість стратити покидька. — Він пересмикнув затвор пістолета й простягнув зброю Едуардові Че.
«Який же він важкий, — промайнуло в голові Едика, — ніколи не думав, що пістолет стільки важить».
— Але… Як же… Чому я? — мало не заплакав Гаврін.
— А хто? — розвів руками поліцейський. — Ми, слава Богу, уже тут усі настрілялися. От вирішили долучати до цього процесу громадськість. Щоб ви розуміли, ми обрали вас не випадково: ви наш послідовний прихильник. Ми уважно вивчили ваш блог. Як то кажуть, своя людина! Тож сміливіше, товаришу Гаврін. Це нескладно: просто цілитеся в серце й плавно натискаєте на спусковий гачок. І все! А щоб не схибити, краще відразу вистрілити в лоб або потилицю. Як вам зручніше?
— Товариші! Помилуйте, — заблагав злочинець. — Будь ласка…
— А ти помилував, паскудо, людей, яких грохнув? — процідив один із чоловіків.
— Та я не тямив, що робив, це було в стані афекту, я не хотів їх убивати. Це вийшло випадково…
— Стули пельку, виродку! — перебив поліцейський і передражнив злочинця: — «Випадково». Усі ви так кажете.
Звертаючись до Гавріна, чоловік наполегливо промовив:
— Стріляй, твою матір! Чого зволікаєш?
— Ви це серйозно? — зблід Едик. — Ви пропонуєте мені вбити людину?
— Що за рожеві шмарклі, юначе? — гаркнув третій чоловік, який стояв позаду. — Ми пропонуємо не вбити, а стратити, і не людину, а злочинця. Ви що, зовсім не розумієте різниці?
— Розумію, але… я ж… я… не готувався до цього… я навчаюся у фінансовому інституті…
— Як це не готувалися? Та ми вже три роки читаємо твої статейки, дописи в соцмережах, і майже в кожній публікації ти пропонуєш і закликаєш оцих мразот, — він кивнув у бік чоловіка в кайданках, який тремтів, — розстрілювати. От ми й вирішили надати тобі таку можливість. Чого стоїш? Стріляй.
— Просто зараз? — запитав Едик.
— Ну, а чого тягнути? Ми не збираємося сидіти в підвалі до ранку. Давай-давай, сміливіше. Чого тремтиш?
— Та ні, — знизав плечима Едуард, — я не боюся, але… розумієте…
— Ну, що ще? — підвищив голос один із поліцейських. — Довго ти нам голову морочитимеш? Стріляй! Один у груди, другий, контрольний, у голову — і пішли по домівках.
«Революціонер» Че відчув, як у нього затремтіли ноги, а спиною покотилися цівки поту, у шлунку сталася якась катастрофа, зненацька почало нудити.
— Вибачте, але я не зможу, — тихо сказав Гаврін і опустив голову.
— Чого ти поводишся як ганчірка? — голос лунав звідкись здалеку. — Візьми себе в руки.
— Ні-ні, вибачте, — заплакав Едик, — я не зможу.
— А хто має його стратити? — пробасив один із поліцейських. — Хто прибиратиме цю нечисть із нашої землі? Востаннє питаю: стрілятимеш чи ні?
— Будь ласка, не змушуйте мене, — заблагав Гаврін. — Ну не зможу я вбити людину, не зможу.
— Ти чого затявся? «Вбити», «людину», — передражнив поліцейський. — Скільки тобі разів повторювати? Це не вбивство, це страта. Це не людина, а злочинець. І ти не вбивця, а…
— Хто? — випалив Едик. — А я-то хто?
— У цій ситуації ти звичайнісінький кат! — зло вишкірився поліцейський.
— Я кат? Ні-ні! — закричав Едик. — Я не хочу! Я не хочу бути катом! Я не стрілятиму… Будь ласка, благаю вас!
— Тобто ти пропонуєш страчувати мерзотників, але робити це мають інші? Непогано влаштувався, хлопче, молодець. Ми маємо ловити, страчувати, ховати, а ти лежатимеш на м'якому дивані й даватимеш цінні поради?
— Та не даватиму я нічого, — заперечив Едуард. — Я ж образно…
— Чого-о? — голосно обурився один із поліцейських. — А, так це в тебе образи? Ну й лайно ж ти. Хто тобі прізвисько дав Че Гевара? Який із тебе Че? Вінні-Пух ти пластиліновий. Востаннє питаю, стрілятимеш?
— Ні! — жалібно сказав Едик. — Не можу.
— Добре, — сказав поліцейський, — може, тоді відпустимо його? — Він кивнув у бік чоловіка в кайданках.
— Не знаю, — замотав головою Едик. — Робіть що хочете, але я не стрілятиму, просто я не зможу, це не моє…
— Пропоную зробити так, — оголосив правоохоронець, — або ти стратиш злочинця, або ми його відпустимо.
— Відпускайте, — хрипко видихнув Едик і простягнув пістолет назад. Рука його тремтіла.
Один із поліцейських підійшов до злочинця, вставив у кайданки ключ, і вони впали на бетонну підлогу.
— Ви вільні! — оголосив співробітник.
Злочинець вийшов із камери й рвонув угору сходами до виходу.
— Ви розумієте, що накоїли, Гаврін? — запитав поліцейський. — Ви щойно відпустили на волю вбивцю трьох людей. Як ви із цим житимете?
— Та Бог із ним, — із полегшенням зітхнув Че й жалібно запитав: — А як би я жив після вбивства?
— Гаразд, іди, чорт із тобою, теж мені борець зі злочинністю.
Едуард стрімголов кинувся з підвалу.
— Палечу, з тебе пляшка коньяку! — розсміявся один із поліцейських після того, як невдалий кат зник за дверима. — Я ж тобі сказав, що відмовиться.
— Так, знову програв суперечку. Із цими шмаркачами ні чорта ніколи не виграєш.
До камери повернувся «злочинець».
— Ви хоч не забули замінити магазин? — запитав він.
— Не хвилюйся, магазин порожній.
— А то дограємося, хтось іще здуру пальне.
— Можеш спокійно спати, Степаничу, вони тільки в інтернеті революціонери й борці зі злочинністю, а тут у підвалі досі запах стоїть, відчуваєш?
Усі розсміялися.