Частина 1
Нехай читач дорікне мені за використання літературного шаблону, але тут інакше просто не скажеш. Павло Опанасович Берендяй увесь сяяв. Навіть не сяяв, а світився якимось фантастичним світлом. Переступивши поріг квартири, він жбурнув портфель у куток передпокою й радісно оголосив дружині, яка вибігла йому назустріч:
— Усе, Машко, я міністр. Моя мрія здійснилася… Точніше, наша мрія здійснилася.
— Господи Боже мій! — перехрестилася дружина й кинулася чоловікові на шию. — Вітаю, любий!
На очах жінки зблиснули сльози.
— Я ж тобі казав, що однаково стану міністром? — міцно пригорнувши дружину й погладжуючи її по спині, голосно мовив Павло Опанасович. — А ти сумнівалася…
— Не сумнівалася я, Пашенько, — схлипнула жінка. — Просто боялася наврочити. Ти ж знаєш, як твій тесть казав, царство йому небесне, трохи не дожив: «Гоп» кажи, коли перескочиш…
Берендяй відсторонив дружину й, звівши брови, весело сказав:
— Ну чого ти, дурненька, рознюнялася? Тут у фанфари треба сурмити, а вона сльози ллє.
— Та я ж від щастя, дорогий! Яка ж це радість! — вигукнула жінка.
— Тепер можеш і «гоп» казати, — пожартував чоловік. — Починаємо нове життя, Марусю.
— Гоп! Гоп! Гоп! — заплескала в долоні дружина. — А… це… міністр чого? Якого міністерства?
— Нового, — усміхнувся Павло Опанасович і додав: — Абсолютно нового.
— Нового? — здивувалася дружина. — І як воно називається?
— Міністерство снів, — оголосив чоловік.
— Жартуєш? — недовірливо запитала дружина і, театрально скрививши обличчя, захникала: — Ну скажи, Паню, мені ж цікаво.
— Ні, не жартую, — чоловік поцілував дружину в чоло. — Президент уже підписав указ про створення Міністерства снів. Михал Михалич мене порекомендував, загалом питання вирішене…
— Але що ж це за міністерство таке? — майже пошепки запитала дружина. — Чим воно займатиметься? Організовуватиме на телебаченні передачі «На добраніч, малята»?
Павло Опанасович спершу розсміявся, а потім посерйознішав і сказав:
— А от твій сарказм тут, люба, недоречний. Не все так просто. Це питання… тобто створення нового міністерства, між іншим, обговорювали на Раді безпеки, і рішення ухвалили одностайно.
— Ну, із цим у нас ніколи проблем не було, — махнувши рукою, ущипливо зауважила жінка. — Знайшов чим здивувати. Що-що, а голосувати одностайно в нас уміють. Ти краще скажи, чим твоє міністерство займатиметься? Зарплата яка?
Павло Опанасович тяжко зітхнув і, знявши пальто, пройшов на кухню.
— Зарплата пристойна, — почав він, — але річ не в зарплаті…
— Як це? — перебила дружина. — Як це не в зарплаті? Це ж… одне з найголовніших…
— Не перебивай, — насупився чоловік. — Зарплата тут — справа десята. На цій посаді можна взагалі без зарплати працювати. Розумієш?
Марія округлила очі й похитала головою:
— Ні, не розумію. Як можна працювати без зарплати? На громадських засадах, чи що?
— Машенько, люба, та я ж образно кажу. Ти навіть не уявляєш, скільки грошей нам виділяють із бюджету. Мільярди, мільярди й мільярди…
— І все-таки, чим твоє міністерство займатиметься?
— Розшифровуванням снів громадян! — випалив Павло Опанасович. — Уявляєш? Ми знатимемо, що сниться нашим громадянам. Спеціальні прилади вже запустили у виробництво. Через рік такі прилади встановлять у кожній квартирі, у кожному будинку… Ніхто не зможе приховати своїх снів, а ми вживатимемо заходів.
— І кому це потрібно? Навіщо копирсатися в чужих снах? — прикривши рота рукою, спитала Марія.
— Як це кому? — хмикнув Павло Опанасович. — Державі. Сни — це… розумієш… найцінніша інформація… Навіть приказка є така: що думається, те й уві сні бачиться. Ось тобі що сьогодні снилося?
Дружина спалахнула, її обличчя стало схожим на стиглий помідор.
— Яка різниця? — махнула вона рукою.
— Мені цікаво, — відповів чоловік. — Я ж тепер міністр снів. І зобов'язаний знати, що сниться моїй дружині.
— Ти що, і за мною стежитимеш? — пирхнула дружина.
— Чому стежити? Кожна людина муситиме щотижня звітувати про те, що їй снилося. І якщо ми викриємо її на брехні, вживатимемо відповідних заходів.
— Яких це відповідних заходів? — злякано спитала жінка.
— Спочатку профілактична бесіда, вдруге — адміністративний арешт, ну а якщо висновків не зробить, утретє — кримінальна стаття.
— Ви що, з глузду з'їхали? — скрикнула дружина. — Ви збираєтеся за сни саджати людей до в'язниці?
— Не за сни, Машенько, не за сни! — Павло Опанасович пильно поглянув дружині в очі. — За брехню. От я запитую тебе, що тобі сьогодні снилося, а ти ухиляєшся від відповіді.
Марія похитала головою й сердито заявила:
— Кому яке діло до того, що людині сниться? Я не хочу про це говорити. Це моя особиста справа. Це мої сни. І те, що там, уві сні, відбувається, нікого не повинно хвилювати. Що за маячня? Може, ти вирішив мене розіграти?
— Ні, це не розіграш, — звівши брови, відповів Павло Опанасович. — Річ у тім, що наші вчені довели: правильне розшифровування снів дозволить завчасно виявляти порушення законів, які готуються, — злодіїв, хабарників, шахраїв, терористів, усяких бунтівників… І все-таки, що тобі сьогодні вночі снилося?
— Я не хочу про це говорити, — відрубала дружина.
— Щось заборонене? — усміхнувся Павло Опанасович.
— Не зовсім, — зітхнула жінка. — Але…
— Кажи-кажи, — підбадьорив чоловік. — Не соромся.
— Мені снився еротичний сон, — зізналася дружина й густо почервоніла.
— Оце так! — плеснув у долоні Павло Опанасович. — Це цікаво! Дуже цікаво. Розповідай.
— Я соромлюся, — опустила очі дружина.
— Мене? — чоловік ударив себе кулаком у груди. — Відколи це ти почала мене соромитися? Ми скоро срібне весілля святкуватимемо, а ти чоловіка соромишся.
— Не чіпляйся, прошу, — Марія виставила перед чоловіком долоню. — Я не хочу на цю тему говорити.
— Мені це не подобається, — роздратовано мовив чоловік. — У тебе від мене з'явилися таємниці?
Дружина, відчувши, що ця розмова нічим добрим не закінчиться, вирішила змінити тактику й, обійнявши його, лагідно сказала:
— Не хвилюйся, дорогий, я тобі ввечері все в ліжку розповім, там буде доречніше. А зараз іди перевдягайся, мий руки, будемо вечеряти. Та й відсвяткувати цю подію треба. Все-таки не щодня тебе міністром призначають.
Павло Опанасович погодився з дружиною, задоволено закивав і послухався її поради.
Частина 2
Минув рік. Міністерство снів розрослося до приголомшливих розмірів. Успіхи нового міністерства виявилися вражаючими. П'ять губернаторів опинилися за ґратами — їм регулярно снилися сепаратистські сни; заарештували з десяток мерів — вони планували викрасти бюджетні гроші. Постраждали від нововведень директори заводів, шкіл, головні лікарі, ректори вишів. На хабарях попалися працівники поліції, судді, прокурори.
Прилади, що визначали сни, працювали безперебійно. Сигнали регулярно надходили з усіх регіонів. Спеціальна міністерська комісія працювала не покладаючи рук. На засідання викликали того чи іншого керівника, члени комісії уважно вислуховували розповідь про його останні сни й віддалялися на нараду. Там ухвалювали рішення. По-перше, комісія визначала, чи говорить товариш правду, чи бреше; по-друге, її члени висловлювали свої думки та версії тлумачення снів; і, нарешті, по-третє, ухвалювали те чи інше рішення.
Брехали майже всі. Одні прикрашали свої сни, інші недоговорювали важливі подробиці, треті відверто брехали й вигадували те, чого їм зовсім не снилося. Один суддя вигадав такий сон, що збентежив усіх членів комісії. Почав розповідати, нібито уві сні президент запросив його на шашлики, потім вони разом каталися на лижах, а зрештою на нього напав білий ведмідь. Суддя хоробро відлупцював звіра лижною палицею, та так, що той боягузливо втік. Один із членів комісії спитав:
— А що ж президент?
— А нічого, — розвів руками оповідач. — Спостерігав, потім дістав із кишені орден і нагородив мене за мужність.
— Скажіть, товаришу, ви не брешете?
— Та навіщо мені брехати? — обурився суддя. — Щира правда.
— Такого не може бути! — заверещала літня жінка. — Президент що, ордени в кишені носить? Що ви нам тут вигадуєте? Як вам не соромно?
Суддя розсміявся.
— Зачекайте, панове, — сказав він, — та це ж сон. Не я їх вигадую. Що наснилося, те й розповідаю. Ви ж самі вимагаєте, щоб розповідь була правдивою.
Члени комісії зашепотілися й подали оповідачеві знак продовжувати.
— Отримавши орден, — вів далі суддя, — я запросив президента до ресторану, адже ордени заведено обмивати.
— І що? Він погодився? — знову поцікавилася неспокійна панянка.
— Звісно, — кивнув оповідач. — Хто ж відмовиться від доброго коньяку?
— Наш президент не п'є! — засумнівалася жінка.
— Шановна, — заперечив суддя, — повторюю: це сон. А уві сні може статися все що завгодно.
Розповідь судді скінчилася тим, що його нарешті урвали на півслові й пішли радитися. Приблизно за годину до приміщення, де нудьгував суддя, увійшли озброєні люди — спецпризначенці Міністерства снів. За хвилину з нарадчої кімнати вийшли й члени комісії. Голова зачитав рішення:
— Судде Балалайкін, комісія дійшла висновку, що ваш сон становить загрозу державі. Вас засуджено до трьох років позбавлення волі з утриманням у санаторно-курортному профілакторії посиленого режиму.
— Та як ви смієте? — закричав засуджений. — Це свавілля! За що? За що мене до в'язниці?
— Заспокойтеся, шановний, — сказав голова. — Це не в'язниця. Це чудовий профілакторій снів. Як ви не можете зрозуміти? Ви потребуєте посиленого лікування. Нормальним людям такі сни снитися не можуть. Це огидно.
— У чому моя провина? — не вгавав суддя. — Я… я…
— Вашої провини немає, — спокійно відповіла неспокійна пані, — але такі сни заборонені нашим законодавством.
— Я п'ятнадцять років працюю суддею й ніколи не чув про таке законодавство, — заперечив чоловік.
— Усе правильно! — хихикнув голова комісії. — Цей закон розроблено спеціально для нашого відомства. Звичайний суд таких справ не розглядає.
Голова наказав конвою вивести засудженого. Той намагався чинити опір, але начальник одним рухом руки вгамував конвойованого, і спецпризначенці разом із чоловіком пішли геть.
Наступною розповідала директорка школи — огрядна пані з рожевими щоками й високою зачіскою.
— Слухаємо вас, мадам, — оголосив голова. — Сподіваюся, нагадувати вам, що говорити треба тільки правду, не доведеться.
— Та я, загалом, не звикла брехати, але… — жінка затнулася.
— Що сталося? — поцікавився голова.
— Не знаю, — ніяково почала жінка, — чи приємно вам буде слухати те, що зі мною сталося уві сні.
— Нічого страшного, — сказала одна з жінок. — Ми вже звикли. Сміливіше!
Директорка кашлянула в кулак, протерла очі й почала:
— Розумієте, товариші, мені останній місяць сниться той самий сон. Я завела собі свиню, і вона живе в мене у квартирі. А прокидаюся я винятково від її вереску. Вона так кричить, що іноді мені здається, ніби навіть сусіди чують.
— А звідки ви знаєте? — спитала жінка. — Ви їх запитували?
— Ні, не запитувала, але мені так здається. А найсумніше те, що вранці після пробудження я відчуваю у квартирі сморід, наче перебуваю у свинарнику. І поки збираюся на роботу, запах не вивітрюється. За останній місяць я вже використала три флакони французьких парфумів. Моя секретарка помітила, що від мене парфумами тхне за кілометр.
— А навіщо ви так рясно парфумитеся? — спитав голова.
— Та я ж кажу вам, смердить свинарником, не можу ж я так іти до школи…
— Але смердить уві сні, а парфумами ви користуєтеся наяву. Де логіка?
— Я й сама не можу зрозуміти. Сняться мені ці свині, хоч убий. Так вони мені набридли.
Комісія уважно вислухала директорку школи. Рішення було однозначним: усунути від роботи, відправити працювати в сільську місцевість дояркою.
— А від роботи за що усуваєте? — дивувалася жінка. — Я ж нічого протиправного не вчинила.
— Можливо, — відповів голова, — але зі свинями в голові вам із дітьми працювати не можна. Зустрінемося за рочок. Будемо вирішувати.
Частина 3
На третьому році роботи Міністерства снів Павлу Опанасовичу доповіли, що його дружину Марію Петрівну заарештували й відправили на три роки до профілакторію снів суворого режиму.
— За що? — скрикнув міністр Берендяй. — Ви що, зовсім збожеволіли? Хто насмілився заарештувати дружину керівника…
— Так вирішила комісія, — сказав помічник.
— Яка в біса комісія? — заревів Павло Опанасович. — Ану негайно до мене голову цієї комісії. Телефонуй зараз же. Я чекаю.
За пів години помічник знову зайшов до кабінету міністра й доповів:
— Павле Опанасовичу, голова комісії сьогодні не зможе до вас прибути, він…
— Що значить не зможе? — начальник витріщив очі. — Ти сказав йому, що його викликає міністр?
— Так точно, — по-військовому відповів помічник і додав: — Сказав, що терміново.
— І?
— Відповів, що сьогодні весь день розпланував, треба провести десять засідань і…
— До біса його засідання! — закричав Берендяй. — Негайно до мене. Скажи: це не прохання, це наказ.
— Вибачте, Павле Опанасовичу, саме це я йому й сказав. Але він… — помічник затнувся, — він пояснив, що підпорядковується тільки президентові й… наказувати йому більше ніхто не може.
— Хамло, — процідив міністр. — Гаразд. Я розберуся. Вільний.
Голова тієї комісії, що відправила дружину міністра до профілакторію, прибув до Павла Опанасовича за три дні. Не відповівши на привітання гостя, міністр запитав просто в лоб:
— Ви там зовсім охрініли?
— Ви про що, товаришу міністре? — усміхнувся голова.
— Не про що, а про кого, — насупився Павло Опанасович. — Навіщо ви заарештували мою дружину?
— Прилади показали, що вона… що її думки спрямовані проти правопорядку…
— Ти мені це розповідатимеш? — заревів міністр. — Ти за кого мене маєш? Які, до біса, думки?
— Сни показали…
— Замовкни, — Павло Опанасович підійшов упритул до голови. — Які сни?
Відвідувач відсахнувся, запідозривши, що міністр зараз ударить його по обличчю.
— Хіба ви не знаєте, що всі ці перевірки снів — суцільна липа? Ви тлумачите сни як вам заманеться. А якщо людина каже, що їй сни не сняться, ви записуєте її в дисиденти. Хіба не так?
— Розумієте, товаришу міністре, крім мене в комісії ще одинадцять людей, і я не завжди можу вплинути на їхнє рішення, у нас демократія.
— Начхати мені на вашу демократію! — закричав міністр. — Звільніть мою дружину негайно. Звільніть і доповісте.
— Я не можу цього зробити, — розвів руками голова. — Заарештувати ми можемо, а от звільнити… достроково це може зробити тільки президент спеціальним указом. Радий би допомогти, але…
— Геть звідси, — міністр кивнув у бік дверей.
Марію Петрівну звільнили лише через три роки. Хоч як бився Павло Опанасович, нічого не допомогло. Президент його так і не прийняв, а вирішити це питання ніхто, крім нього, не міг. Дружина у профілакторії збожеволіла, після звільнення постійно всміхалася й щодня дивилася той самий художній фільм — «Москва сльозам не вірить». Однієї ночі вона тихо померла, залишивши Павлу Опанасовичу записку зі словами: «Прощавай, коханий. Сподіваюся, я тобі снитимуся…».