Хоча Крістіна не бачила Терезу близько семи років, вона впізнала її здалеку. Та сама фірмова пружна хода. Тереза під час ходьби немов підстрибувала, і збоку могло здатися, що дівчина ось-ось зірветься на біг. Щоправда, колишня жвавість трохи згасла, але манера залишилася незмінною. Крістіна вирішила не з’являтися відразу. Вона відійшла вбік і, насунувши капелюх на лоба, почала спостерігати за подругою. Гостя, не побачивши нікого, хто її зустрічав би, здивовано покрутила головою, випнула нижню губу, навіщось поглянула вгору й зупинилася, поставивши перед собою валізу. Поліцейський одразу гукнув, що тут стояти не можна, і показав, куди треба відійти. Тереза усміхнулася та покотила валізку далі. Саме тоді перед нею й виросла Крістіна.
Москвичка широко розплющила очі, заверещала й кинулася на шию колишній однокурсниці.
— Крістю! Рідненька! Та ти зовсім не змінилася. Ану дай на тебе подивитися! — Тереза відступила на крок, але за мить знову обійняла подругу. — Мені здається, ти навіть помолодшала. Не те що я…
— Та не прибідняйся, — відмахнулася Крістіна. — Теж мені бабуся знайшлася! Молода, гарна, соковита…
— Це вже точно — соковита! — закивала Тереза. — П'ять зайвих кілограмів набрала, і хоч убий — не можу скинути.
— Ану стій! Повернися! — Крістіна оглянула подругу й знизала плечима. — Не вигадуй! Усе якраз. Куди тобі худнути з твоїм зростом? Хочеш на жирафу бути схожою?
Подруги розсміялися.
— Слухай, Терезко…
— Ой! — перебила та. — Аж вухо різонуло! Сто років мене так ніхто не називав. «Терезко»!
— А я подумки весь час тебе так називаю, — всміхнулася Крістіна й погладила її по плечу.
— Подумки — то інша річ. Відколи інститут закінчила, жодного разу не чула. І взагалі… Тобі не здається, що наша розлука якось невиправдано затягнулася? Скільки ми не бачилися?
— Зачекай, зараз полічу… Раз, два, три… Неймовірно — сім років? Терезо, ми не бачилися сім років? З глузду з'їхати!
— Так. Час летить не просто швидко, а… — Тереза замислилася, добираючи порівняння.
— …катастрофічно швидко, — підказала Крістіна. — Навіть не віриться. До речі, чому ти в інтернеті не спілкуєшся? Раніше то в «Однокласниках» сиділа, то у «ВКонтакті», а тепер пишу-пишу… Що сталося?
— Чесно? До чортиків набрид він мені, той інтернет. Ти ж знаєш мене — ще та роззява.
— Знаю! А інтернет до чого?
— Там у мене та сама біда: то логін забуду, то пароль загублю. Якось намагалася відновити — так намучилася! Вимагають номер телефона, а я вже десять разів його змінила. Пошту на «Яндексі» відкривала — теж забула. Мучилася-мучилася, купила нову сімку, створила новий обліковий запис, а за пів року все повторилося. Махнула рукою…
— А я дивлюся: останній запис два з половиною роки тому, на приватні повідомлення не відповідаєш. Гаразд, бог із ним, з інтернетом. Головне, ти зараз переді мною. Дай обійму! Дівчинко моя, як же я за тобою скучила!
Подруги обійнялися, постояли хвилину й рушили далі. Вийшовши з вокзалу, Крістіна запропонувала:
— Пройдемося? Я недалеко живу, не більше двох кілометрів. Чи візьмемо таксі?
— Та ну його. Ходімо пішки, заодно поговоримо. Валіза легенька, — Тереза підняла її за ручку. — Там майже нічого немає: труси та колготки.
— Навіщо ж ти таку валізяку тягаєш?
— Не збиралася я цей гріб тягнути! Маю зручну дорожню сумку. Усе склала, чекаю таксі, а воно ось-ось під'їде. Дивлюся — блискавка на сумці розійшлася. Довелося терміново перепаковуватися. А тут ще гостинці: баба Моря передала «живої води» й дещо інше.
— Баба Моря? Твоя бабуся? Пам'ятаю її! Як вона?
— Та все така сама. Прудка, метушиться, щось робить, поради праворуч і ліворуч роздає.
— Оце так! Скільки їй уже?
— Наступного року дев'яносторіччя святкуватимемо.
— Круто! Ми, мабуть, до такого віку не доживемо. Ти хоч секрет довголіття в неї випитай!
— Секрет у неї один. Знаєш, що каже? Ти ж пам'ятаєш, як вона висловлюється, ще та філологиня. Каже: жерти треба менше! — Тереза розсміялася. — І додає: якби не голодувала в дитинстві та молодості, давно б уже здохла.
— Слухай, а може, вона має рацію, — замислилася Крістіна. — Поглянь, що ми їмо. Ковбаси всякі, йогурти, які вічно зберігаються, супи з терміном придатності два-три тижні. Як суп може три тижні стояти? Що вони туди напхали? Мама в дитинстві зварить супчик — за два-три дні не з'їли, прокис.
— Ти що, готові страви в магазині купуєш?
— Угу. Іноді.
— Жах! — удавано закотила очі Тереза. — Я привезла тобі справжню їжу довгожителів.
— Ого! А що то за «жива вода»? Ліки?
— Зараз побачиш!
— Ой, як цікаво! Нам сюди, праворуч, далі прямо — й упремося в моє парадне, тобто під'їзд…
— Та знаю я! У Москві вже всі знають, що ваш під'їзд — «парадне». Шаурма — шаверма. І цей, як його, що на тротуарі…
— Поребрик?
— Так-так, бордюр! До речі, у Новосибірську теж так називають.
— То декабристи його туди завезли!
— Ага, Соломон Ісакович нам на лекції розповідав. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— Він недавно помер…
— Та невже? Скільки йому було?
— Вісімдесят сім.
— А на вигляд ще молодий…
— Ти не шкодуєш, що до Пітера переїхала?
— А чого шкодувати? Хіба в Москві краще? Скрізь те саме. Працювала б у московській школі — що змінилося б? А ти де зараз?
— Викладаю в інституті. Захистилася. Уже два роки кандидат наук.
— Молодчинка! А я свої мрії покинула. Не моє це. Терпіння забракло.
— Крістю, думаєш, від того щось змінюється? Користі з того звання як із цапа молока. Хіба приємно відповісти на запитання «Освіта?» — «Кандидат наук!» І все.
— А грошей додають?
— Соромно ті копійки грошима називати. Кажуть, має щось змінитися, але просвіту поки не бачу. Зате робота подобається. Краще розкажи, як твій Дімка? До школи пішов?
— Пішов. Але зі мною не живе.
— Як? Із чоловіком?
— Ага, чорта з два! Той навіть у гості жодного разу не приїхав.
— І не допомагає вам?
— Не хочу я від нього допомоги.
— Значить, твого синочка сьогодні не побачимо?
— Ні, він у моєї мами в області, там до школи ходить. Спочатку я скептично поставилася до маминої пропозиції, але ми подумали й вирішили: у бабусі йому краще. У свою школу я його віддавати не хочу.
— Чому це?
— Якось потім поясню. До того ж там простір, свіже повітря, річка, озера, риболовля. Бачила б ти його влітку — засмаглий, витягнувся!
— А сам він як? Не сумує за тобою?
— Чого сумувати? Я щоп'ятниці їду за місто й повертаюся в понеділок уранці. З директором домовилася, в понеділок у мене третій урок. Лічити — половину тижня я із сином. Зустрічі виходять святкові. Хоча й за ті три-чотири дні встигаємо десять разів посваритися й помиритися.
— Мені здається, коли народжу дитину, нікуди її від себе не відпущу.
— Я теж колись так думала.
— А Денис який негідник! Подай на аліменти. Хай платить!
— Самі впораємося! І мама так вважає.
— Дарма. Хоча вам видніше. Шкода лише, що хлопчика не побачу.
— Кажеш так, наче востаннє бачимося.
— Як такими темпами зустрічатимемося, наступного разу приїду, а в тебе вже онуки, — засміялася Тереза.
— Сплюнь!
— Тут хоч плюй, хоч дмухай! У телевізорі подивишся, що молодь витворяє. І в п'ятнадцять, і в сімнадцять дітей народжують. Недавно передачу бачила: батькові п'ятнадцять, матері — тринадцять!
— Сподіваюся тримати ситуацію під контролем.
— Дай боже! Згадаю нашу бурхливу молодість і дивуюся, як мене пронесло…
— До речі, твій Кирило… Так нічого й не склалося?
— З'ясувалося, він нічого й не планував. Юлька з другої групи, вона теж у нас викладає, навчила мене сказати йому, що я вагітна. Бачила б ти, як заметушився! Далі й пояснювати нічого. Осоружний мені став.
— То ти весь цей час без чоловіка?
— Можна сказати й так. Бувають, щоправда, розвантажувальні дні, — розсміялася Тереза. — А сама?
— Якщо твоєю термінологією, теж іноді розвантажуюся.
Подруги весело розреготалися.
— Скажи мені, Терезо, ти хоч щаслива? Як сама це визначаєш? Тільки чесно!
— Радше так, ніж ні. Ти знаєш, я не примхлива. Пам'ятаєш, як Бунін визначав щастя? Людину роблять щасливою три речі: кохання, цікава робота й можливість мандрувати. Кохання приходить і йде, сподіваюся, мій коханий десь поряд. Робота подобається. А ось, — кивнула вона на валізу, — мандрую!
Крістіна обійняла подругу й дзвінко поцілувала в щоку.
— Моя жабо-мандрівнице!
— Ти мені три роки тому писала, що завела неймовірного коханця. Хто він був?
— Батько одного мого учня. Там така історія, навіть соромно розказувати.
— Мене соромишся, подруго? — усміхнулася Тереза.
— Сама не очікувала, що так вийде. Ой, Терезко, не можу… Соромно…
— Соромно? А коли одразу з двома, а потім і третій підключився — не було соромно?
— І тоді було! Молодість… Гаразд, слухай. Прийшов до мене батько учня, сюди, в квартиру. Мовляв, про сина дізнатися. Сів навпроти, ногу на ногу, усміхається, жартує. А чоловік вродливий, показний, апетитний. І домашня обстановка… У мене фантазія розігралася, у горлі пересохло. Встаю, питаю: «Води принести?» Проходжу повз нього, а він…
— Зґвалтував тебе? Господи!
— Зґвалтуванням це, звісно, не назвеш, але він раптом запускає руку мені під спідницю та хапає за лобок так, що я мало не завила.
— І що ти?
— Кажу: «Що ви собі дозволяєте?» А він: «Крістіно Валеріївно, я хочу стати приборкувачем вашої “пухнасточки”!»
— Приборкувачем кого?
— «Пухнасточки»! — повторила Крістіна й зареготала. — Почула це — розгубилася. І сміх душить, і… Поки він мене тримав, тобто приборкував, я встигла кінчити й мало не знепритомніла. Ти уявляєш, який оргазм пережила!
— Ого, збоченка! — усміхнулася Тереза. — А далі?
— Далі всю ніч провели разом у ліжку. Вранці я тобі написала, але поспішила — більше він не приходив.
— Хоч бачитеся тепер?
— Іноді бачимося, вітаємося, спілкуємося. Але сексу більше не було.
— Якийсь одноразовий!
— Бог із ним. Зате такого я ні до нього, ні після не відчувала. І на тому спасибі.
— Хм… «Пухнасточка»! Треба ж таке слово вигадати!
— Ось і прийшли. Піднімаємося на третій поверх.
У Крістіниній квартирі було дві кімнати.
— Оце твоя, — показала вона. — Двері, правда, не замикаються, засув зламався.
— А від кого мені замикатися? Хіба ти вночі увірвешся?
— А раптом? — підморгнула Крістіна.
— Уривайся, я не проти.
Поки Тереза приймала душ, подруга клопоталася на кухні. Не мудруючи, підсмажила лікарську ковбасу з яєчнею.
— Що це в тебе так смачно пахне? — спитала Тереза, вийшовши з ванної.
Побачивши подругу в шовковому обтислому халатику, Крістіна захопилася:
— Яка краса! І це ти називаєш зайвими кілограмами? Сідай, я голодна, як вовчиця!
— Зажди, Крістю, у мене ж «жива вода» та ще дещо. Айн момент!
За хвилину Тереза повернулася з пляшкою та шматком сала.
— Ось! Усе домашнього приготування! І кабанчик, і, так би мовити, міцний напій.
— Це що? Самогон?
— Він самий!
— Це ти його називаєш «живою водою»?
— Не я, а баба Моря! Чого кривишся? Усі віскі-шміскі, джини-шміни йому в підметки не годяться. І головне — гарантія, що не отруїшся. Наливай по чарочці, знімемо напругу. Ти мені своєю «пухнасточкою» геть голову закрутила!
— Сподобалося?
— Угу. Надто несподівано.
— Оця несподіванка мене й збила з пантелику. Тримає, мені й боляче, і подих перехопило…
— Ти навіть тепер розповідаєш, а очі блищать!
Крістіна розлила напій у крихітні чарки й першою виголосила тост:
— Дорога Терезо, дякую, що знайшла час приїхати. Обіцяю найближчим часом відвідати тебе у відповідь. Узагалі треба частіше бачитися. Роз'їхалися й зникли на сім років — неподобство! Перший тост за тебе, моя дорога!
Вони випили. Крістіна ще з хвилину не могла віддихатися.
— Так, справжня «жива вода»! Мертвого з могили підійме! Скільки ж у ній градусів?
— Баба Моря каже, не менше сімдесяти п'яти.
— Попереджати треба! Її із содовою пити треба. А содової немає, тож розбавлятимемо мінералкою. «Єсентуки» номер чотири — божественний напій!
Саме тоді подзвонили у двері.
— Боже! Кого це принесло?
Крістіна довго дивилася у вічко, тоді прошепотіла:
— Міліція!
— Поліція, — пошепки виправила Тереза. — Чого їм треба?
— Не уявляю. Відчиняти?
— Та відчиняй! Ми що, ховаємося?
На порозі стояв чоловік років тридцяти п'яти в поліцейській формі, поруч — молодий чоловік у цивільному.
— Добрий день! — басом привітався поліцейський. — Капітан Коробов, ваш дільничний. Це мій стажер Антон. Хто з вас громадянка… Хвилиночку… — Він зазирнув у записник. — Громадянка Лістьєва Крістіна…
— Це я!
— Чудово! Мені потрібно взяти у вас пояснення.
— З якого приводу?
— Не хвилюйтеся, Крістіно Валеріївно. Хвилин десять, не більше.
— Чого мені хвилюватися? Скажіть, на яку тему пояснення?
— Ваша сусідка Тамара Тимофіївна Кроль поскаржилася, що ви не даєте їй спати вночі.
— Ах ти ж моя пустунко! — засміялася Тереза. — Ось чим тут ночами займаєшся!
— Товаришу капітане, а я можу зустрічну скаргу написати на цю кролицю?
— Заяву, — виправив поліцейський. — Звісно. І не «кролицю», а Кроль — це її прізвище.
— Та хоч троль! Нічого писати не буду!
— Писатиму я, вам тільки підписати. Але якщо зустрічну — то зустрічну.
— Це вже терор! Стара карга не дає мені проходу. То я ночами крісла пересуваю, то ліжко скрипить, то пляшки з балкона кидаю. Але нічого цього й близько немає! На вихідні їду до мами в область, а в будні працюю в школі, я вчителька! О восьмій ранку вже на роботі. Яке ліжко, які пляшки? Увечері ледве до ліжка доповзаю й не завжди з першого разу будильник чую.
— Літня людина, — усміхнувся дільничний. — Будьте поблажливі. А ви тут теж мешкаєте? — звернувся він до Терези.
— Ні, приїхала провідати подругу.
— Можна ваш паспорт?
Тереза принесла документ зі спальні. Капітан перевірив, повернув і перепросив.
— То що, писатимемо чи махнемо рукою?
— А так можна? Просто махнути?
— Вродливим дівчатам можна все! Бачу, ви зайняті, а тут ми з дурними поясненнями. Відпочивайте, не заважатимемо. Хоча шкода йти: такі ви симпатичні!
— Якщо шкода, то не йдіть! — несподівано запропонувала Крістіна. — Заходьте по п'ять крапель. Подруга «живої води» привезла. Знайомтеся: Тереза, кандидат філологічних наук, викладає в інституті.
— Дуже приємно, — капітан поцілував їй руку. — Коробов Віктор Іванович.
Антон теж поцілував Терезі руку й чомусь густо почервонів.
— Проходьте на кухню! Тут місця вистачить.
Поліцейські сіли за стіл. Крістіна дістала тарілки.
— У нас по-простому, просто зі сковорідки. Студентські роки згадували.
— Разом навчалися?
— В одній групі.
— Дозвольте вгадати, що ви викладаєте в школі?
— Вгадуйте!
— Російську мову й літературу!
— А кажуть, у поліції некмітливі чоловіки працюють!
— Хто таке каже? — удавано обурився капітан. — Ось молодий, бачите? Усього «Євгенія Онєгіна» напам'ять знає.
— Жартуєте?
— Ніяк ні, — відповів Антон.
— Похвально! Що більше в поліції людей, які напам'ять знають Пушкіна, то культурнішою буде наша країна.
— Авжеж! То що, скуштуємо вашої «живої води»? Дівчата, якось незручно з порожніми руками. Може, збігаю в магазин по коньяк і закуску?
— Думаєте, цього не вистачить? — Крістіна підняла пляшку. — Тут літр, а ми випили грамів по двадцять.
— Бачу, щічки у вас обох уже рожеві!
Капітан випив легко, невимушено, а Антонові довелося добряче покректати. Досвіду з народними напоями він, мабуть, не мав.
— Ну як? — єхидно спитала Тереза.
Антон довго кивав і кректав, а Віктор Іванович вигукнув:
— Добра водичка! Хто майстер?
— Моя бабуся. Скоро дев'яносто!
— Оці люди справжнє зілля готувати вміють, радянська влада навчила! Подяка бабусі від нас. Ой, Терезо, пробач, випадково перейшов на «ти».
— Пропоную всім на «ти», — сказала Крістіна. — Що ж ми за одним столом сидітимемо й викатимемо одне одному?
— Не заперечую, — підняв руку капітан. — А ти? — запитав помічника.
— І я згоден!
— От і домовилися.
Закуска закінчилася надто швидко. Побачивши, що подруга розговорилася з Віктором Івановичем, Тереза взяла ініціативу в свої руки. Нарізала ковбаси, розбила решту яєць і раптом згадала ще один гостинець.
— Хлопці, яка ж я ворона! Вийняла з валізи й принести забула. Антоне, там у спальні, на підлозі біля підвіконня, стоїть банка огірочків. Принеси, будь ласка.
Тереза помітила, що хлопець пробув у кімнаті трохи довше, ніж потрібно було, щоб узяти банку. Повернувся він блідий і переляканий.
— А де у вас ванна кімната?
Капітан, побачивши його стан, захвилювався:
— Що сталося?
— Нічого, Вікторе Івановичу. Мені потрібна ванна.
— Дівчата, вибачте на хвилинку! — Капітан пішов за стажером.
— Що таке? — спитав він у ванній. — На тобі лиця немає!
— Нічого страшного, зараз прийду.
— Нікуди я не піду, доки не поясниш!
— Та незручно… Соромно.
— Чого соромно?
— Мені помитися треба!
— Тобто що? Обісрався? Пукнув і не розрахував? — усміхнувся капітан.
— Та ні ж! Що ви таке кажете? Я кінчив…
— Чого? — не зрозумів Віктор Іванович.
— Кінчив, кажу.
— Як це? Ти ж у кімнаті щонайбільше пів хвилини пробув!
— Ось за цей час і кінчив. Вибачте, товаришу капітане, вийдіть, будь ласка, мені треба привести себе до ладу.
— Нічого не розумію. Ти що, там дрочив?
— Ні, я взагалі не дрочу! — винувато сказав Антон.
— То як же кінчив?
— Розумієте… там, у спальні… на ліжку… Я зайшов, а там трусики лежать. Рожевенькі, з рюшечками… Я їх побачив і…
— І кінчив? — капітан аж рота роззявив. — Таке взагалі буває?
— Ось! — Антон відтягнув штани. — Значить, буває. Не вигадувати ж мені таке!
— Йолки-палки! Уперше таке чую.
— І в мене вперше. Чомусь уявив їх на… на тій… Терезі. І відразу кінчив.
— Гаразд, мийся, але не затягуй — чекаємо. До речі, чому ти не дрочиш? Може, через це й заклинило? Дівчини ж у тебе немає.
— Якось усе не складається. А тепер служба…
— Я питаю: чому не дрочиш?
— Мені казали, це шкідливо. Мовляв, потім стояти не буде…
— Таке лише дурень міг сказати! — капітан поплескав його по плечу. — Запам'ятай просту істину: що більше вправлятимешся, то краще працюватиме!
Віктор Іванович вийшов із ванної. Дівчата встигли випити ще по чарочці й помітно повеселішали.
— А ми вже думаємо, — сказала Тереза, — наші хлопці усамітнилися у ванній. З чого б це? Може, дівчата не сподобалися?
— Ну-ну! — насупився капітан. — Що за натяки? У нас у поліції такі не приживаються! Наливай!
Крістіна розлила «живу воду», дочекалися Антона й запропонували йому виголосити тост.
— Пропоную випити… за цю красу, — хлопець простяг руки до дівчат. — За… загалом… Дякую, що запросили.
— Лестиш нам, Антошку! — Тереза вже добряче захмеліла.
— Анітрохи не лестить! — заперечив капітан. — Підтверджую!
— Звідки знаєш? — засміялася Крістіна. — Він тобі у ванній розповів?
— Не розповів, а показав!
— Що-о? — в один голос спитали подруги. — Що показав?
— Вікторе Івановичу, ну навіщо? Без подробиць! — заблагав Антон.
— Ой, цікаво! — сплеснула руками Тереза. — Хочу подробиць!
— Та годі тобі! — махнув капітан на Антона. — Молоде діло. Чого соромитися?
— Що сталося, зрештою? Ви скажете? — вимагала Крістіна.
— Він соромиться! — реготав Віктор Іванович.
— Тоді ти розповідай, я вимагаю деталей! — наполягала Тереза.
— Гаразд! Чиї рожеві трусики на ліжку в спальні? — кивнув капітан у бік Терезиної кімнати.
— Ой! — настала її черга червоніти. — Мої!
— От! Антон глянув на них і кінчив! Тепер самі вирішуйте, лестить він чи ні. Якщо одного погляду на ваші трусики йому вистачило!
— Це правда, Антошку? — спитала Крістіна.
— Правда, — кивнув він, червоніючи.
— Не червоній! Для молодого чоловіка тут нічого поганого. Дівчина є?
— Немає.
— Тим більше! Тут дві такі дівчини в халатиках — будь-хто з глузду з'їде, правда?
— Угу, — усміхнувся Антон.
Тереза кинулася до спальні.
— Та пізно вже! — розреготалася подруга їй услід. — Спершу довела хлопця мало не до непритомності, тепер прибирає!
— Я й гадки не мала… Антоне, вибач мені, — виправдовувалася Тереза.
— Я ж не образився!
— Чого перепрошуєш? — сказав капітан. — Він таке задоволення дістав, що довіку не забуде.
— Давайте змінимо тему, — попросив Антон. — Мені незручно.
— Тоді наливай, — запропонувала Тереза. — Вип'ємо за кохання!
— Найправильніший тост! — погодився капітан.
І тут Віктор Іванович згадав, що не «здався»: на поліцейському жаргоні це означало не здати після зміни зброю. Він подзвонив, з'ясував, як усе владнати, і повернувся до столу.
— Гарний вечір у нас вийшов! — заявив він.
Дівчата вже були неабияк розвеселені чарівною бабусиною «водою».
— Ну, наливай іще! — зажадала Тереза.
Не чекаючи ані тосту, ані решти компанії, вона перехилила ще одну чарку, виставила ногу вперед і стала перед Антоном.
— Антоне, я х… хочу, щоб ти став прибор… прибо… приборкувачем моєї… Як там, Крістіно, нагадай… А, згадала! Хочу, щоб ти приборкав мою «пухнасточку»!
— Твою мать! — вигукнув капітан. — Оце новина! Що це у вас за «пухнасточки»?
— Не бійся, вони не кусаються! — захихотіла Крістіна.
— Хто?
— «Пухнасточки»! — закотила очі господиня.
— Та хто такі? — ніяк не міг второпати капітан.
Крістіна вирішила показати наочно й поволі стала піднімати полу халата. Віктор Іванович, облизуючи пересохлі губи, не міг відвести погляду.
— От я баран, баран! — вигукнув він і став перед Крістіною навколішки. Поцілував її в живіт, потім підхопив на руки й поніс до спальні.
Тереза теж не збиралася сидіти склавши руки. Взяла Антона за руку й повела до своєї кімнати.
За пів години компанія знову зібралася разом.
— Слава бабі Морі! — урочисто промовив капітан. — Але я таки піду по коньяк. Баба Моря явно не розраховувала на два зайві роти.
За п'ятнадцять хвилин Віктор Іванович суттєво оновив стіл: приніс коньяк і різноманітні закуски.
— Молодець, — похвалила Крістіна й простягла руки. — Дай поцілую. Турботливий! Ти завжди такий чи…
— Завжди! — не дослухав капітан.
— Вітю, ти одружений? — спитала вона прямо.
— І так, і ні.
— Як це?
— У паспорті штамп ще є, але разом уже не живемо.
— Чому? П'єш багато?
— Ні, не захоплююся. Не хочу про дружину поганого казати, загалом вона непогана людина, але життя не склалося.
— Діти є? — перебила Крістіна.
— Аякже! Двоє: хлопчик і дівчинка. Синові вже дванадцять, донька в другому класі.
— То терпів би, доки виростуть!
— Терпів! Але скільки грошей додому не принесу — їй усе мало. У прямому розумінні натякала, щоб брав хабарі. А я не хочу.
— Твої колеги ж не гребують, — усміхнулася Тереза. — А ти…
— А я не хочу. Не скажу, що святий. Іноді беру, якщо це не матиме наслідків. Але перетворювати все життя на побори не збираюся.
— Корупція невикорінна, — раптом озвалася гостя зі столиці. — Запитання на засипку: хто були першими корупціонерами на землі?
Обидва поліцейські знизали плечима.
— Щось у Стародавній Греції чи Римі? — припустив Антон.
— Ех ви, постоли! — засміялася Тереза. — Першими були Адам і Єва! Спочатку Єва заволоділа яблуком, потім підсунула його Адамові, а він повівся на хабар. І що з того вийшло, всі знаєте!
Усі розреготалися.
— Оце ти, Терезо, кандидат наук! — сміявся капітан. — Розвеселила!
Чоловіки залишили квартиру тільки під ранок. Тереза навіть не дочекалася прощання — заснула раніше за всіх. Вечором усі залишилися задоволені.
Близько обіду у квартирі знову подзвонили. Крістіна глянула у вічко й радісно заплескала в долоні. На порозі стояв Віктор Іванович.
— Дівчата, швидка допомога! — оголосив він. — Не чекали?
— Чудово! — вигукнула Крістіна. — А де твій санітар?
— Який санітар?
— Тобто стажер.
— А-а, Антоха! Сказав, що приїде на вокзал провести Терезу.
Тереза посмутніла й, опустивши голову, подалася до спальні.
— Гей, подруго, чого розкисла? — гукнув капітан. — Ходімо шампанського по келиху вип'ємо — і життя налагодиться. Антон у матері відпросився, то й приїде.
— Від кого? — здивувалася Тереза.
— Від матері! Він хоч і дорослий, але живе з батьками. А з батьками — мати все одно хвилюється й розпитує, куди йдеш.
— Резонно, — зауважила Крістіна.
Віктор Іванович допоміг подругам оговтатися після вечора, потім відкланявся, але пообіцяв приїхати на вокзал проводжати гостю з Москви.
До відправлення поїзда залишалося п'ятнадцять хвилин. Усі були в зборі, крім Антона. Тереза помітно нервувала. Коли капітан на хвилину відійшов, вона довірилася подрузі:
— Не розумію, що зі мною. Знаєш, Крістю, хвилююся й чекаю Антона, мов п'ятнадцятирічна дівчинка. Закохалася, чи що? Він же зовсім хлопчик…
— Хм, хлопчик! — усміхнулася Крістіна. — Йому двадцять три роки. Нічого собі хлопчик!
— Та до чого тут вік у паспорті? Ти ж його бачила. Він такий милий… Сказав, що приїде. Раптом не приїде?
Саме тоді Крістіна помітила Антона, який біг платформою.
— Та он мчить, мов сайгак! — кивнула вона.
Антон підбіг, пробурмотів «здрастуйте» й міцно обійняв Терезу.
— А я вже думала, не прийдеш, — зітхнула вона. — Ходімо у вагон, скоро рушаємо.
— Ходімо, я маю тобі щось сказати, — запропонував Антон.
Тут підійшов капітан, привітався з напарником за руку.
— Ми занесемо речі й повернемося, — сказав стажер.
У купе нікого не було. Антон замкнув двері, обійняв Терезу й прошепотів:
— Терезочко, в мене до тебе прохання. Пообіцяй, що виконаєш!
— Ну ти даєш! Як я можу пообіцяти, не знаючи, про що йдеться?
— Воно просте. Настільки просте, що й сумніватися нема чого.
— Гаразд, заради тебе ризикну. Обіцяю. Кажи!
— Тільки не смійся, — ніяково попросив Антон.
— Та кажи вже! Поїзд зараз рушить!
— Подаруй мені свої трусики, — вимовив Антон і опустив очі.
— Що? Які ще трусики?
— Будь-які. Ну, свої, звісно. Будь ласка, не відмовляй.
— Ой, Антоне, ну ти й фантазер! Та в мене навіть випраних немає… Я сюди лише на добу приїхала.
Антон міцно обійняв її й прошепотів:
— Яка ж ти дурненька, кандидате філологічних наук! На біса мені випрані трусики?
Тереза відчинила валізу й простягнула йому рожеві трусики.
— Ці?
— Ці-ці! — Він поцілував їх і поклав у внутрішню кишеню куртки. — Ходімо, попрощаєшся з Крістіною та Віктором Івановичем.
— Коханий! — Обличчя Терези засяяло щасливою усмішкою. Вона обійняла хлопця й поцілувала.