— Тьомо, ти, мабуть, щось переплутав. Я знаю розклад напам’ять — немає там такої електрички. О 10:15 є, наступна о 10:35, а о 10:27 — немає. І ніколи не було! — Ірина поплескала однокласника по плечу й, підморгнувши, розвела руками: — Не засмучуйся, буває.
Та Артем і не думав засмучуватися.
— Є, є! — усміхнувся він. — Неправильний у тебе розклад. Я щодня їжджу о 10:27. Дуже зручний потяг — у ньому ніколи не буває натовпу, а шибки у вагонах чи то сапфірові, чи то кришталеві, але всі барви за вікном яскраві, насичені, соковиті. І найголовніше — коли їдеш цим потягом, небо ніколи не буває похмурим, на ньому завжди сонце…
— Артеме, — насупившись, перебила Ірина, — ти вирішив мене розіграти? Що означає «завжди»? Я ж тобі кажу: такого потяга немає. Я іноді запізнююся на 10:15 і їду наступною електричкою, тобто о 10:35. І ніколи, ти чуєш мене, ніколи між цими двома потягами не було ще одного. Скажи, що ти просто пожартував.
Тьома глянув на годинник і промовив:
— Зараз сама побачиш.
Ірина уважно подивилася на свого супутника, і їй захотілося помацати хлопцеві лоба. «Може, захворів? — подумала вона. — Ну справді, що за нісенітниці він верзе? Який потяг, які сапфіри, який кришталь, яке сонце? Ага, особливо сьогодні! Надворі ще ранок, а здається, наче вже вечір настав…»
— Дивись, дивись! — вигукнув хлопець. — Бачиш?
— Що? — розтулила рота Ірина.
— Ну як що? — Артем показав у бік перону. — Сонячний потяг підходить, вставай! Чого ти сидиш? — Він простягнув дівчині руку.
Ірина спочатку засміялася, а тоді, побачивши осяяне обличчя однокласника, перелякано сказала:
— Що з тобою, Тьомо? Ти захворів? Який сонячний потяг? Я ж тобі сказала, що ніякого…
— То ти їдеш зі мною? — перебив Артем.
Ірина мовчки стояла.
— Їдеш чи ні? — повторив юнак.
Ірина не знала, як поводитися в такій ситуації. Вона розуміла, що з хлопцем щось сталося, але взяти й сказати йому просто в обличчя, що він не при собі, не наважувалася.
— Тьомо, — опустила вона очі, — розумієш…
— Ну, бувай, до зустрічі, — весело промовив Артем. — Ти просто злякалася. Але, може, наступного разу поїдемо разом. Я чекатиму тебе на кінцевій!
Голос хлопця стих. Ірина ще деякий час сиділа мовчки, не наважуючись глянути на однокласника, а коли підвела голову, його на пероні вже не було. Вона покрутила головою, підвелася з лавки, пройшлася пероном, але ніде хлопця не побачила. Дівчина навіть тихенько гукнула: «Тьомо-о-о! Припини! Годі дуріти!». О 10:35 точно за розкладом підійшла електричка. Ірина зайшла у вагон і до останньої секунди, поки не зачинилися двері, була впевнена, що Тьомка зараз звідкись вигулькне, радісно обійме її, весело засміється, і вони разом рушать у дорогу.
Дива не сталося. Не сталося тут, на самому початку шляху. Зате наприкінці дороги Ірка сторопіла. Коли електричка під’їжджала до кінцевої станції, вона раптом побачила у вікні Артема, який чекав на неї на пероні.
«Як він сюди потрапив? — подумки прошепотіла дівчина. — Ну гаразд, він міг би потім вийти з іншого вагона, підійти до мене ззаду й утнути свій дурнуватий жарт. Але ми ж тільки під’їжджаємо, двері ще зачинені, а він уже стоїть на пероні. Як таке можливо? І чи можливо взагалі?»
Було з чого дивуватися: іншим транспортом так швидко сюди просто не дістатися — хіба що ракетою. Але приміських ракет люди ще не винайшли.
Ірина ще раз пильно вдивилася в обличчя юнака, який махав їй рукою з перону. Сумнівів, що це Тьома, не лишилося. Вона вийшла на перон і розгублено запитала:
— Як ти тут опинився? Чим добрався?
— Іро, — усміхнувся Тьома, — ти, мабуть, думала, що я жартую?
— Ти про що? — звела брови Ірина.
— Про сонячний потяг, — відповів Артем. — Я ж тобі розповідав. Ти не повірила?
— Послухай, любий, — Ірина дратувалася, бо нічого не розуміла, — який потяг? Ми з тобою там були разом. Де ти бачив свій сонячний потяг? Ти мене за дурненьку маєш?
— Заспокойся, Іро, — юнак узяв дівчину за руку, — це не розіграш. Це…
— Тоді що? — єхидно спитала Ірина. — Як ти опинився тут раніше за мене? Можеш пояснити?
— Боюся, що поки ні, — сумно відповів Артем.
— Це ще чому? — здивувалася Ірина. — У тебе від мене якісь таємниці?
— Жодних таємниць, — відповів Артем. — Просто тобі треба заспокоїтися. Розумієш?
— Ні, не розумію, — заперечила дівчина. — Я спокійна! Тож можеш сміливо говорити.
— Ходімо до парку, — несподівано запропонував хлопець. — Знайдемо затишне місце, там удень мало людей, і я тобі ще раз усе докладно розповім. Домовилися?
Дівчина нічого не відповіла, тільки мовчки кивнула. У парку й справді було безлюдно. Рідкісні перехожі, переважно літнього віку, повільно рухалися ретельно прибраними доріжками — у стареньких це називається «подихати свіжим повітрям» або «розім’яти кісточки». Принаймні так завжди казала бабуся Артема, коли була жива. Торік її не стало, але за кілька днів до смерті вона встигла відкрити онукові таємницю й розповісти про додатковий потяг. Про той самий, який Артем називав сонячним.
— Ну, розповідай! — нарешті зажадала подруга.
— Розумієш, Іро, — почав Артем, — сонячний потяг незвичайний.
— У якому сенсі? — чомусь пошепки запитала Ірина.
— Його бачать лише ті, хто бажає його побачити. — Артем уважно подивився дівчині у вічі. — Тобто треба захотіти його побачити! Розумієш?
— Поки ні, — чесно зізналася Ірина. — Тільки скажи мені правду: це не розіграш?
— Ну що ти затяла: «розіграш, розіграш»? — передражнив Артем.
— Якось усе це незвично, — збентежено відповіла дівчина.
— Присягаюся! — усміхнувся юнак і додав: — Це не розіграш.
— Добре, — тяжко зітхнула Ірина, — тоді розповідай далі.
— Власне, далі й розповідати нічого, — знизав плечима Артем. — Ти або віриш у сонячний потяг, або ні. Якщо віриш, бачиш його й можеш їхати ним куди завгодно. Якщо не віриш, нізащо його не побачиш, і він проїде повз тебе, як сталося сьогодні. Я думав, ти одразу мені повіриш, але ти до останнього сумнівалася і… Я, мабуть, здався тобі хворим?
— Якщо чесно, — Ірина кашлянула в кулачок, — я й досі так вважаю. Тепер поки сама не проїдуся…
Хлопець завагався.
— Тут така річ, Іро, — він старанно добирав слова, щоб не образити співрозмовницю, — з таким підходом ти можеш узагалі ніколи нічого не побачити. Ще раз кажу: у сонячний потяг треба повірити. Ти ж не можеш ступити з перону в прірву, тобто на рейки, туди, де порожнеча. Правда? А якщо сумніватимешся, там і залишиться порожнеча. Тобто ти не ступиш у двері, поки не побачиш його? Правильно?
— Ну, загалом так, — погодилася дівчина й одразу запропонувала: — Тоді навчи мене.
— Чого? — здивовано запитав Артем. — Чого тебе навчити?
— Вірити! — вигукнула Ірина.
— Цього не навчають, Іро, — зітхнув юнак.
— То як же бути? — мало не плачучи, спитала Ірина. — До речі, а ти сам як його побачив і чому повірив, що він існує?
— Мені бабуся розповіла, — відповів Тьома.
— І що? Ти одразу їй повірив? — здивувалася Ірина.
Артем почервонів. За хвилину промовив:
— Знаєш, мені й досі соромно згадувати, але я подумав, що бабуся моя трохи того… Ну, ти розумієш. — Він покрутив пальцем біля скроні. — Усе-таки старенькій уже було під дев’яносто. У такому віці не дивно й…
— Звісно, розумію, — усміхнувшись, перебила Ірина. — Я й сама сьогодні про тебе так подумала. Ну, що з головою в тебе щось сталося. Не ображайся, гаразд?
— Гаразд! — усміхнувшись, кивнув Тьома.
— Погодься, як у таке можна повірити? Стоять десятки людей на пероні, повз них проїжджає потяг, і ніхто його не бачить. Хіба таке буває? І довго ти шукав цей потяг? Тобто скільки часу минуло, поки ти його побачив?
— Ні! — похитав головою Артем. — Бабуся випередила мене й розвіяла мої сумніви: «Тьомо, не думай, що я на старість здуріла. Ні! Просто я боюся запізнитися й забрати із собою таємницю кришталевого потяга». Вона називала його саме так.
— Кришталевого? — округлила очі Ірина. — То сонячний чи…
— Це не має жодного значення, — усміхнувся Тьома. — Бабуся називала його кришталевим, я — сонячним, можливо, тобі захочеться назвати його інакше. Це зовсім нічого не змінює й ніяк не впливає на існування самого потяга.
— І що далі? Ну кажи ж, що далі? — вимагала Ірина.
— Далі все просто, — продовжив Артем. — Наступного дня ми з бабусею піднялися на перон, і рівно о 10:27 підійшов потяг. Ми зайшли у вагон і поїхали. Того дня надворі було похмуре й низьке небо. А з вагона я побачив сонце й сліпучо-білі хмари.
— Неймовірно! Слухай, — радісно вигукнула Ірина, — а можна я назву потяг хмарним? Я обожнюю білі хмари.
— Звісно, можна, — закивав Артем. — Хто тобі заборонить?
— Ех, — сумно зітхнула Ірина, — тепер би ще повірити в нього, щоб побачити…
— А хіба ти досі не повірила? — здивувався Тьома. — Ти ж навіть назву для нього вигадала! Мені здається, ми вже домовилися, хіба ні? Чи ти все ще сумніваєшся?
— Трішечки, трішечки, — чесно зізналася дівчина.
— У тебе ще є час, — сказав Артем. — До завтра позбудься сумнівів.
— Так, точно! — погодилася Ірина й додала: — Отже, завтра поїдемо о 10:27?
— Ну, якщо готова, поїдемо, — погодився Артем. — Усе залежить від тебе… Якщо бажаєш.
— Звісно, бажаю, — Ірина присунулася до Артема ближче й поклала йому голову на плече. — Тьомо, мені так добре з тобою.
— Мені з тобою теж, — тихо сказав юнак і почервонів.
— Слухай, — схаменулася Ірина, — а який у нього маршрут? У нашого потяга? Звідки й куди він їздить?
— Я ще не пробував ним подорожувати — чекав на тебе. Бабуся сказала, що сісти в нього можна тільки на нашій станції, а поїхати — в будь-яку точку планети.
Ірина розтулила рота й округлила очі:
— Як це в будь-яку точку? І до Африки?
— Та хоч до Антарктиди, — усміхнувся Артем. — Але знову-таки треба захотіти.
— Так-так-так! — радісно заплескала в долоні дівчина. — Я хочу! Дуже хочу! Дуже-дуже-дуже!
— Куди? — запитав Тьома.
— Ну… ну… я ще не знаю, — зніяковіла співрозмовниця.
— Дивно! — тихо промовив Артем.
— А що тут дивного?
— Сама ще не знаєш, куди, а кажеш «хочу»!
— Але я мала на увазі, що хочу подорожувати, хочу…
— Гаразд, — перебив Артем, — у нас усе ще попереду. Не забігаймо наперед. Спочатку ти повинна побачити сонячний потяг. Як можна мріяти про те, чого ніколи не бачила?
Вони підвелися з лавки й повільно рушили в бік вокзалу. Артем та Ірина вирішили повернутися додому: завтра відповідальний день, а сьогодні вже нікуди не хотілося йти.