Частина 1
Абрам Мойсейович Менделєєв дуже любив хімію. Так любив, що навіть змінив своє справжнє прізвище. Щоправда, це було давно, і його оточення вже забуло, що колись Абрик, як називала його в дитинстві мама, мав прізвище Равінович. У молодості Абрам засмучувався, коли його називали Рабіновичем, і щоразу обурено виправляв співрозмовника чи чиновника:
— Ве! Ве-ве-ве! — мало не зривався він на крик. — Розумієте? У моєму прізвищі немає літери «б». Я Равінович.
Співрозмовник зазвичай дивувався і, перепросивши, поспішав відійти від неспокійного юнака або, у крайньому разі, змінити тему.
Згодом Абрам Мойсейович зрозумів, що річ зовсім не в літері «б», а в принципі. На превелику його радість, студент Равінович несподівано дізнався, що можна звернутися до РАЦСу й за деякий час перетворитися хоч на самого Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Така перспектива його не приваблювала, а от ідея стати Менделєєвим припала до душі. Сказано — зроблено. Не всі однокурсники оцінили його винахідливість, дехто навіть крутив пальцем біля скроні, але Абрик на той час уже перестав зважати на такі дрібниці. Через рік він тримав у руках не тільки паспорт із новим прізвищем, а й диплом про вищу освіту.
Мама, дізнавшись, що син зрікся родового прізвища, навіть захворіла. Однак Абрик запевнив її, що все це тимчасово: щойно він розбагатіє та стане відомим ученим, поверне собі прізвище предків або зробить його подвійним, тобто стане Менделєєвим-Равіновичем. Мамі таке пояснення сподобалося, і вона швидко пішла на поправку.
Наступний крок був не менш рішучим: Абрам звернувся до посольства Ізраїлю з проханням надати йому громадянство. Там дуже швидко оформили всі необхідні документи, і дипломований фахівець з електрохімії за кілька днів полетів на землю обітовану. Громадянство пан Менделєєв отримав без проблем, оскільки його єврейське походження ні в кого не викликало сумнівів. Та раптом з’ясувалося, що за законами Ізраїлю йому доведеться служити в армії, а відкупитися чи ухилитися від служби тут практично неможливо. Розумні й досвідчені люди підказали терміново організувати телеграму з дому, мовляв, мама при смерті. Завдяки цій телеграмі Абрик повернувся на неісторичну батьківщину й більше бажання повернутися на історичну не виявляв.
На роботу він улаштувався швидко. У відділі кадрів відомого науково-дослідного інституту довго захоплювалися тим, що в них тепер працюватиме нащадок великого вченого. Деякі співробітники спочатку навіть заходили до лабораторії під надуманими приводами, аби подивитися на нового колегу.
Абрам вирішив не зупинятися на власному прізвищі. У їхній із мамою квартирі оселилися кіт і собака. Кота назвали Азотом, а крихітну болонку — Молекулою. Завдяки вечірці на честь першої зарплатні ця звістка дуже швидко розлетілася інститутом, і авторитет Абрика в очах колег різко зріс: його стали вважати не лише справжнім хіміком-патріотом, а й істинним продовжувачем великої справи пра-пра-пра-… діда. Він замовив собі окуляри без діоптрій, відростив ріденьку борідку (густа чомусь не росла) і зовсім перетворився на справжнього, хоч і молодого, професора.
Іншими словами, хімік нахімічив удосталь, щоб створити собі чудовий імідж. Та долю на полові не проведеш: їй байдуже, хто ти — Равінович, Рабінович, Менделєєв чи хоч сам Нобель. Їй усе одно.
Частина 2
То що ж сталося? Закохався наш Абрик, та так, що й від другого, самозваного прізвища готовий був відмовитися. І найстрашніше в цій історії — наречену звали Лєна Насібуліна. Ви чуєте, звідки вітер повіяв? Насібуліна Олена Байбеківна — дуже вродлива татарка. Мама, коли дізналася про цю новину, знову захворіла. І тут уже ніхто не знав, чим її лікувати. Мама навіть схудла: за пів місяця зі ста тридцяти двох кілограмів до ста двадцяти п’яти.
— Якщо ти, синку, бажаєш мені передчасної смерті, — похмуро сказала мама, — можеш одружуватися з цією… цією… зі своїм «суповим набором».
— Мамо, — насупився нащадок великого вченого, — що ти таке кажеш? Лєна просто струнка дівчина.
— Тобто? — мама підвела голову з подушки. — Ти на кого натякаєш? Чи не на рідну матір?
— Ну що ти, матусю? — винувато відповів Абрик, розвівши руками. — Ти поза обговоренням. Ти найкраща з найкращих.
— Підлий підлесник, — процідила мама. — Якщо я найкраща з найкращих, то чого ж ти водишся з дистрофіками? Ти уважно придивися до цієї… цієї… з дозволу сказати, дівчини. Вона ж на щось страшенно хвора. Я, чи що, не бачила струнких дівчат? Ні! Це не стрункість, це якась хвороба. Чи ти думаєш, що я в цьому не тямлю?
— Мамо, я тебе благаю, припини, — удавано захникав син. — Ну чого ти причепилася до її ваги? Вона дуже розумна дівчина, ласкава, ніжна…
— Ой-ой-ой! — перебила мама й сплеснула руками. — Зараз заплачу. Прошу тебе, не зв’язуйся з цією вертихвісткою…
— Прошу не ображати мою… е-е… наречену! — вигукнув Абрам. — Зрештою, мені вже не дванадцять років, і я сам розберуся, з ким мені… з ким… це… дружити.
— Абрику, любий мій, — несподівано розсміялася мама, — та боже з тобою, дружи з ким завгодно, хіба я заперечую? Якщо це просто дружба, дружи…
— Ні, — твердо сказав син, — це не просто дружба. Я хочу одружитися з Оленою.
— У тебе сім п’ятниць на тиждень, — усміхнулася мама, — то він дружити зібрався, то одружуватися. Ти вже визначся й не мороч хворій матері голову.
— Я визначився. Ми вирішили одружитися.
— І вона погодилася взяти наше прізвище? — раптом запитала мама.
— Наше — яке? — єхидно спитав син.
— О боже! — мама звела руки догори. — Ти вже забув наше прізвище?
— Нічого я не забув, — пробурмотів Абрик. — Але Лєна не хоче бути ні Менделєєвою, ні Равінович. Вона знає, що Менделєєв — це вигадане прізвище…
— Про це навіть наш двірник Федорович знає, — уїдливо підтвердила мама. — А чому вона не хоче брати наше прізвище?
— Не знаю, мамо, — відповів Абрам. — Мені якось байдуже!
— Господи боже мій! — мама чи то змахнула сльозу, чи то вдала, що змахнула. — Чи не причарувала вона тебе? Ти хоч розумієш, що кажеш? І яке ж у вас буде прізвище?
— Насібуліни, — гордо відповів син, і мати знепритомніла.
Частина 3
Іван Насібулін не став ухилятися від армії. У перший же день служби старшина роти прапорщик Махнов зупинився навпроти новобранця й пильно подивився на нього.
— Насібулін!
— Я! — голосно відповів солдат.
— Після перевірки зайди до каптьорки, поговорити треба!
— Слухаюсь! — випалив солдат.
У каптьорці старшина довго дивився на солдата, кректав, м’яв сигарету й раптом каже:
— Дивлюся я на тебе й ніяк не второпаю, — випнув губу прапорщик, — хто ти за національністю?
— Росіянин, — усміхнувся вояк на весь рот.
— Ну, за ім’ям наче так, — погодився старшина роти. — А чому прізвище Насібулін? У мене в роті були два татарини: один Хабібулін, другий — отак, як ти, Насібулін. То може, й ти татарин?
— Ні, товаришу прапорщику, росіянин я, точно кажу! — заперечив солдат.
— А от якщо уважно придивитися, — продовжив прапорщик, — то пика в тебе єврейська. Ну-мо, кажи всю правду.
— Не знаю, — розвів руками солдат, — чесне слово!
— Гаразд, зайдемо з іншого боку. Яке дівоче прізвище твоєї матері?
— Насібуліна, — відповів Іван.
— А батько в тебе є? — здивувався прапорщик.
— Є!
— А в нього яке прізвище?
— Насібулін.
— Тьху ти, чорт! — прапорщик почухав потилицю. — Нічого не можу зрозуміти. То вони що, до весілля обоє були Насібуліними?
— Ні, батько до весілля був Менделєєвим.
Прапорщик від несподіванки аж зблід і машинально запитав:
— Хімік, чи що?
— Так точно, товаришу прапорщику. Хімік.
Старшина взяв зі столу графин із водою й випив усе до дна.
— Ти точно кажеш? Не брешеш?
— А навіщо мені брехати? — здивувався солдат. — Він після весілля взяв прізвище матері.
— А навіщо? — прапорщик роззявив рота.
— Оцього я не знаю, — знизав плечима Іван, — батько сам ніколи не говорив, а я не ліз із розпитуваннями.
— І він що, досі живий? — чоло прапорщика вкрилася потом.
— Ну так, — кивнув Іван, забувши, як слід відповідати старшому за званням.
Прапорщик заходився ходити з кутка в куток каптьорки й раптом, зупинившись, погрозив солдатові пальцем:
— Гаразд, іди спати! Завтра перевірю. Якщо збрехав, ти в мене з нарядів не вилазитимеш! Зрозумів?
— Так точно! — відповів солдат. — Дозвольте йти?
— Іди, — буркнув прапорщик і додав: — Хіміки, блін, вічно щось нахімічать, а мені тут розбирайся.
2019 р.