Микола познайомився з вітром уже давно — так йому здавалося. Для Миколки, як називали його мама й бабуся, усе, що відбувалося торік, було давньою історією. Мабуть, це правильно. Є люди, які навіть про події десятирічної давнини кажуть, ніби це було зовсім недавно. Щоправда, так вважають лише ті, для кого десять років — уже не такий великий термін. Наприклад, Миколчина бабуся перетнула межу дев’ятого десятка. Ну, самі подумайте, що для неї якісь десять років? Їй так казати можна. А от якби дванадцятирічний Миколка сказав подібне, це було б безглуздо й смішно.
— Миколко! — долинуло з подвір’я. — Час! Обід! — Це була бабуся.
— Зараз іду! — гукнув він у відповідь і, звернувшись до друзів, запитав: — Після обіду вийдете надвір?
— Не знаю, — знизала плечима дівчинка Зіна. — Мої збиралися до когось у гості.
— А ти з ними? — запитав Микола.
— Ну так! — усміхнулася дівчинка. — Хто ж мене саму вдома залишить?
— А я взагалі обідати не піду, — сказав Тимофій, — чекатиму батьків.
— То що, гулятимеш голодний? — здивувався Микола й запропонував: — Тиме, ходімо до мене, поїси в нас.
— Ні! — замотав головою Тимко. — Не можна. Батько дізнається — перепаде мені.
— За що? — витягнув обличчя Микола. — Ми ж сусіди…
— То й що? Тато суворо заборонив їсти в когось. Потім тиждень сидітиму вдома.
— А їсти тобі хочеться? — поцікавилася Зіна.
— Ні, — відповів Тимофій. — Поки що ні. Чекатиму батьків.
У хвіртці з’явилася огрядна Людмила Олексіївна й, погрозивши пальцем, сказала:
— Миколко, ну що це таке? Усі зібралися й чекають тільки на тебе.
Онук, проходячи повз бабусю, крізь зціплені зуби процідив:
— Ба, скільки можна тобі казати: не називай мене при друзях Миколкою, та й без друзів більше так не називай. Який я тобі «Миколка»? — Микола скривився й кілька разів гидким гугнявим голосом повторив: — «Миколка-Миколка-Миколка…» Тьху! Як огидно звучить!
— Та Бог із тобою, Мико… Колю, що ти таке кажеш? Між іншим, Тургенєв, здається… та ні, згадала, Толстой, точно, Толстой навіть оповідання написав, і там теж є хлопчик Миколка.
— От нехай він у Толстого й залишається, — онук суворо глянув Людмилі Олексіївні в очі, — а мене так більше не називай. Зрештою, я ж тебе прошу. Невже так важко піти мені назустріч? Коли ти мене про щось просиш, я ж погоджуюся, допомагаю, не впираюся…
— Ну добре-добре, Мико… Миколо. Більше не буду. Не ображайся на мене, онучку. Прости, заради Бога. Чесне слово, вирвалося. Випадково…
— Гаразд, забули, — махнув рукою онук. — Я швиденько, мене Тимко чекає.
За столом сиділи батьки й молодша сестра. Їй недавно виповнилося чотири роки, а вона вже вважала себе дорослою.
— Колян, — саме так Катя називала старшого брата. Правду кажучи, Микола сам її цього навчив. — Ми тут уже з голоду помираємо!
— Щось по тобі не скажеш! — усміхнувся Микола. — Щоки, як у хом’яка.
— Мамо! Мамо! А Колян обзивається! — закричала Катя.
Мама несхвально похитала головою й сказала:
— Миколо, ти це навмисне? Хочеш нам усім обід зіпсувати?
— Пробач, мам! — усміхнувся син і, підійшовши до сестри, обійняв її: — Пробач, Катю, я пожартував.
— Гаразд, пробачаю, — поблажливо відповіла Катерина.
— І куди це ти сідаєш? — озвався батько. — А руки хто за тебе митиме? Пушкін, чи що?
У батька була кумедна звичка — у всі справи вплутувати Олександра Сергійовича. Щойно щось траплялося: «А хто це робитиме, Пушкін, чи що?» Іншими словами, Олександр Сергійович мав застеляти за Миколою ліжко, мити підлогу в спальні, надягати шапку в холодну пору, ставити велосипед у гараж… Якби поет знав, скільки на нього покладено обов’язків, написав би ще один роман у віршах — наприклад, «Микола Звягінцев».
Після обіду Каті оголосили «тиху годину», а Миколу від такої «повинності» вже звільнили. Добряче підкріпившись, хлопець вийшов надвір. На його превеликий жаль, Тимко кудись зник — мабуть, пішов на озеро. Канікули тільки почалися, настав час провідати старого друга. Недовго думаючи, Микола подався до лісу, до вітру Фіма. До речі, ім’я Фім вітрові дав саме Микола.
Уперше вітер заговорив із хлопцем минулого літа. Микола забрів до березового гаю. Там було прохолодно й тінисто. Хлопчик сів на землю, сперся спиною об дерево й заплющив очі. Навколо щебетали птахи, поскрипували стовбури дерев, шелестіло листя, а сонце, немов пустуючи, час від часу кидало сонячних зайчиків і змушувало хлопця від них ухилятися. І раптом…
— Фім-фім! — хтось промовив зовсім поруч.
Микола схопився, покрутив головою, зазирнув за дерево, та нікого не побачив.
«Дивно! — подумав Микола. — Хто б це міг бути? Може, якийсь новий птах завівся? Скільки сюди ходжу, ніколи такого дивного щебету не чув…»
— Фіма-фіма! — почулося знову.
— Гей, ти хто? — гукнув кудись угору Микола. — Що за Фіма?
У відповідь — тиша. Микола прислухався. Раптом посеред лісу пролунало протяжне: «Фі-фі-фі-Фіма-а-а-а!»
— Фімо, ти хто? — повторив хлопчик, і раптом хтось відповів:
— Вітер! Я вітер!
— Давай знайомитися, — запропонував хлопець. — Я Микола. А тебе як звати?
— У нас, вітрів, немає імен! — прошелестів невидимий співрозмовник.
— Як це немає? — заперечив Микола. — Такого бути не може. Нам у школі розповідали, що вітри бувають різні. Ну, там бризи, бурі, шторми, урагани, тайфуни й так далі. А ти хто?
— То мої старші брати, — прошепотів вітер, — і це не їхні імена, а назви. Хоча особливо сильним вітрам люди придумують імена, переважно чомусь жіночі. Але то десь далеко-далеко, то наші родичі, вони сюди не прилітають, мені дідусь про них розповідав.
— Як цікаво! — вигукнув Микола. — У вітрів теж є тата, дідусі, мами, бабусі?
— Авжеж, — сказав вітер і десь там, угорі, свиснув.
— Слухай, вітре, а ти не заперечуватимеш, якщо я називатиму тебе Фімом? Хочеш бути моїм другом? — запитав Микола.
— А хіба людина й вітер можуть бути друзями? — прошелестів вітер.
— Думаю, можуть, — відповів Микола.
— Тоді дружімо, — погодився вітер.
— Ти так і не відповів, — хлопчик звів руки вгору, — тобі подобається ім’я Фім?
— Гарне ім’я, — прошепотів вітер і, скуйовдивши хлопчикові волосся, додав: — Подобається.
— Чудово! — радісно промовив Микола. — Вважай, ми й познайомилися: я Микола, ти Фім.
Того дня хлопчик ще довго блукав лісом, вони з Фімом розмовляли, потім разом співали пісень, на галявині підіймали в повітря парашутики кульбаб, а вітер розносив їх у різні боки; за лісом ганяли великі кулі перекотиполя, утворені з висохлих рослин.
Увечері хлопчик запитав у батька:
— Тату, а людина може дружити з вітром?
Виявилося, що людина й вітер дружать уже тисячі років.
— Людина завжди дружила з вітром, — несподівано відповів батько. — Навіть коли наші предки ще були дикунами. Вітер завжди допомагав людині.
— Як? — здивувався син. — Розкажи, будь ласка.
— Наприклад, на полюванні, — сказав батько. — Людина, полюючи на дикого звіра, завжди підходила з навітряного боку, тобто проти вітру.
— Але ж проти вітру незручно йти! — сказав хлопчик.
— Правильно! — підтвердив батько. — Зате звір не відчує запаху мисливця. Розумієш?
— Зрозумів-зрозумів, — закивав Микола. — А ще? Як іще допомагав?
— Звичайно, людина не відразу збагнула, як використовувати силу вітру, але поступово багато чого навчилася. У давні часи люди поставили на кораблі вітрила, ще до нашої ери в Китаї запускали повітряних зміїв. Зараз вони в магазині продаються, а ми в дитинстві з хлопцями самі їх майстрували…
— І вони здіймалися в небо? — Микола від подиву роззявив рота. — Саморобні?
— Авжеж! — усміхнувся батько. — А навіщо ж ми їх майстрували? Для краси, чи що?
— Тату, навчи мене робити зміїв! — вигукнув Микола.
— Та навіщо з ним морочитися? — усміхнувся батько. — Поїдемо завтра до магазину та й купимо…
— Ні-ні-ні! — запротестував син. — Так нецікаво! Давай самі змайструємо.
— І охота тобі з ним возитися? Цілий день змарнуємо! — спробував відмовити сина батько.
— Ну то й що? Хочеш, я тобі таємницю відкрию? — загадково запитав хлопчик.
— Давай! — кивнув тато.
— Тільки ні-ко-му! Домовилися?
— Риба! — батько долонею затулив рота. — Тобто мовчу, як риба.
— У мене в лісі друг з’явився!
Тато аж крекнув від несподіванки.
— Ану, ану, докладніше! — насторожився батько. — Що за друг? Де він живе?
Хлопчик, побачивши, як напружився батько, голосно розсміявся.
— Та він не людина, тату!
— А хто? — з полегшенням зітхнув батько.
— Це вітер. Звичайнісінький вітер, а звати його Фім.
Батько прокашлявся в кулак, поцілував сина в чоло й тихо сказав:
— Синку, маю до тебе прохання: ти теж більше нікому про це не розповідай! Добре? Навіть своїм друзям. Ти, до речі, нікому ще про свого друга не розповідав?
— Ні! — замотав головою хлопець.
— От і чудово! — похвалив батько сина. — Нехай це буде наша таємниця.
— А в тебе серед друзів немає вітру? — запитав Микола.
— Поки не зустрічав, — відповів батько. — А ти як зі своїм познайомився?
— Гуляв гаєм, а він мені на вухо каже: «Фім-фім»! Ну, я спочатку подумав, що то птах якийсь. Він знову: «Фім-фім». Я запитав: «Ти хто?»
— А він що? — насторожено запитав батько.
— Ну що? — усміхнувся Микола. — Каже: «Я вітер».
— І що далі? — злякано запитав батько, спідлоба спостерігаючи за сином.
— Далі ми познайомилися, — сказав Микола, — домовилися, що його зватимуть Фім і що ми будемо дружити.
— Зрозуміло, — тяжко зітхнув батько, — знаєш, Колюню, я щось сьогодні втомився. Не заперечуєш, якщо вже піду відпочивати? Готуйся, на вихідних змайструємо з тобою повітряного змія. А ти поки подумай, як ми його назвемо.
Хлопчик обійняв тата й прошепотів:
— Дякую, я попрошу Фіма, щоб він нашого змія підняв високо-високо.
— Чудово! — сказав батько й подався до своєї спальні.
Уночі Миколі снився океан і шалений вітер. Він то завивав, то гудів, то гарчав, немов ведмідь. Микола стояв на березі й дихав на повні груди. Вітер хапав великі клапті темно-сірих хмар і розкидав їх навсібіч. Потім збирав хмари в оберемок і ліпив із них різні фігури. Ось велика кінська голова, за нею з рук вітру-велетня виплив величезний корабель, а ось повітряний замок. Краса неймовірна!
Наступного дня Микола розповідав новому другові, що вони з батьком на вихідних вирішили зробити повітряного змія й прийдуть на поле його запускати.
— Фіме, ти ж допоможеш нам запустити його високо-високо? — запитав хлопчик.
— Ф-ф-ф-ф! — відповів вітер і додав: — Допоможу! Тільки зробіть його правильно.
— Мій тато ще в дитинстві запускав повітряних зміїв. Ми вирішили не купувати, а зробити самі.
— Це добр-р-р-е! — прошепотів вітер. — Я теж люблю запускати повітряних зміїв. Мій тато в дитинстві вчив мене правильно тримати їх у повітрі. Це теж треба вміти робити! Трохи помилишся — і змій зривається в штопор.
— Слухай, Фіме, а де зараз твій тато? — несподівано запитав хлопчик. — Може, познайомити його з моїм татом?
— Не вийде, — зашелестів вітер, — у нас дорослі вітри не живуть із батьками, ми лише зрідка зустрічаємося…
— То ти тут зовсім сам? — запитав хлопчик.
— Ну чому сам? — фиркнув Фім. — Тепер у мене є ти, мій друже Миколо.
— А раніше був сам?
— Так, — похмуро прогудів вітер.
— А ти нікуди не полетиш? Завжди тут будеш?
— Полеч-ч-ч-чу, Миколо. Полечу на Північ. А сюди прилетить інший вітер.
— Я сумуватиму, — з тугою промовив хлопчик.
— Я теж, — відповів вітер.
У суботу, змайструвавши повітряного змія, батько й син вирушили проводити льотні випробування. Навколо здійнялося стільки радості й галасу, що на поле збіглися чи не всі хлопці й дівчата з селища. Але найдивовижніше було те, що наступного дня Фім піднімав у повітря вже п’ять зміїв — ідея виявилася заразною. Щоправда, саморобним був лише Миколин змій, чим хлопець неймовірно пишався. Напередодні ввечері, після перших випробувань, вони з батьком намалювали на своєму літальному апараті яскраво-червону зірку, а під нею написали назву «корабля» — «Зірка».
— А що, — сказав Микола, — звучить!
Так склалося, що за літо «Зірку» кілька разів ремонтували. Микола став досвідченим пілотом, тепер він міг змайструвати повітряного змія із заплющеними очима. Наприкінці серпня Микола попрощався з Фімом — вони домовилися зустрітися наступного літа.
І ось цей день сьогодні настав.
— Фім-Фім! — увійшовши до лісу, голосно гукнув Микола. — Озвися!
Ліс мовчав, дерева не ворушилися. Лише хтось шелестів у траві.
— Фі-і-і-м! — ще голосніше повторив хлопець.
Але й цього разу відповіді не було.
«Мабуть, полетів на Північ, — подумав Микола й тяжко зітхнув. — Навіть не попрощалися…»
Увечері син розповів батькові сумну новину. Тато погладив сина по голові й сказав:
— Не сумуй, синку, він ще повернеться. Вітри ж вільні літати там, де їм заманеться. Тож ви обов’язково ще зустрінетеся. Друзі завжди колись зустрічаються.